— Усім привіт! Даруйте, запізнився. Але хтось же повинен пильнувати ладу на вулицях. Що стряслося, шефе? У тебе на лобі зморшки завглибшки як долина Джамісон!
Водкінс зітхнув:
— Ось мізкуємо, куди направити наші ресурси. Відкласти на якийсь час версію про серійного вбивцю і зайнятися Евансом Вайтом. Чи Анджеліною Хатчинсон. Ховлі говорить, що алібі у них так собі.
Ендрю розсміявся і дістав з кишені яблуко:
— Хотів би я поглянути, як вагітна жінка вагою сорок п’ять кілограмів забиває кремезну скандинавську дівчину. А потім ґвалтує.
— Просто версія… — пробурмотів Водкінс.
— А про Еванса Вайта взагалі час забути. — Ендрю витер яблуко об вилогу піджака.
— Чому?
— Я поговорив тут з одним своїм інформатором. У день вбивства він був у Німбіні, шукав травку і прочув про чудовий товар Еванса Вайта.
— І?
— Ніхто не попередив його, що Вайт не торгує з порога свого будинку. Тож хлопець ледве ноги виніс від злого дядька з дробовиком. Я показав йому фотографію. Даруйте, але в день убивства Еванс Вайт точно був у Німбіні.
Запала тиша, яку порушувало тільки деренчання вентилятора під стелею та хрумкіт яблука, що його гриз Ендрю.
— Вернімося до плану, — сказав Водкінс.
Харрі домовився зустрітися з Бірґітою біля Оперного театру о п’ятій і випити по чашці кави до роботи. Але кафе, куди вони хотіли піти, виявилося зачиненим. У записці на дверях говорилося щось про балет.
— Завжди у них так, — сказала Бірґіта.
Вони піднялися на балюстраду. По той бік синіла затока Киррібіллі.
Мимо пропливав страхітливо-іржавий корабель під російським прапором, а далі — у затоці Порт-Джексон — маячили білі вітрильники.
— Що ти збираєшся робити? — запитала Бірґіта.
— А що мені залишається? Труну з тілом Інґер Холтер уже доправлено на батьківщину. Вранці телефонували з похоронного бюро в Осло. Пояснили, що літак замовив посол. Говорили про «морс», виявилося, так вони позначають труп. У пісні співається: «Як багато ймень у милих діточок…» Виходить, у смерті їх теж багато.
— То коли ти їдеш?
— Як тільки із справи викреслять усіх, з ким Інґер Холтер підтримувала стосунки. Завтра поговорю з Маккормаком. Швидше за все, виїду до суботи. Якщо не з’явиться свіжий слід. Інакше справа може затягнутись. Але і в цьому разі тут завжди залишається посол.
Вона кивнула. Поряд з ними розташувалася група японських туристів, і тепер шипіння відеокамер змішувалося з какофонією японської мови, криками чайок і шумом пропливаючих катерів.
— До речі, знаєш, що архітектор Оперного театру просто кинув свій проект? — раптом запитала Бірґіта.
Коли вичерпалися кошти, виділені на спорудження Сіднейського оперного театру, данський архітектор Йорн Утсон кинув усе і на знак протесту поїхав.
— Авжеж, — відповів Харрі. — Ми говорили про це минулого разу, коли приходили сюди.
— Подумай, як це — поїхати від того, що ти почав. Від того, в успіх чого вірив. Я б не змогла.
Вони вже вирішили, що Бірґіта не поїде до «Олбері» автобусом, а піде туди пішки у супроводі Харрі. Але розмовляти власне було ні про що, і від Оксфорд-стрит до Паддінґгона вони йшли мовчки. Десь далеко гримнуло, і Харрі підвів здивований погляд на чисте блакитне небо. На розі вулиці вони побачили примітного сивого чоловіка в бездоганному костюмі і з плакатом на грудях: «Таємна поліція відібрала у мене працю і дім, зруйнувала моє життя. Офіційно таємної поліції не існує, у неї немає ні адреси, ні телефону, про неї не пишуть у бюджеті. Ці люди гадають, що залишаться безкарними. Допоможіть знайти бандитів і притягнути їх до суду. Підпишіться або пожертвуйте грошей». У руках він тримав блокнот, помережаний підписами.
Коли вони йшли повз магазин музичних дисків, Харрі, підкоряючись якомусь імпульсу, вирішив зайти. За стійкою у напівтемряві стояв юнак у сонячних окулярах. Харрі запитав, чи немає у них дисків Ніка Кейва.
— Sure, he's Australian, — відповів юнак і зняв окуляри. На лобі в нього було татуювання у вигляді орла.
— Дует. Щось про «дику рожу», — почав Харрі.
— Так, так, зрозумів, що вам потрібно. «Where The Wild Roses Grow» з «Murder ballads». Тупа пісня. І альбом тупий. Краще купіть який-небудь його гарний диск.
Юнак знову надів окуляри і зник за стійкою.
Харрі так і залишився стояти у напівтемряві, кліпаючи від здивування.
— А що такого особливого в цій пісні? — запитала Бірґіта, коли вони знову вийшли на вулицю.
— Та ні, нічого. — Харрі голосно розсміявся. Хлопець з магазину розвеселив його. — Кейв і та дівчина співають про вбивство. Але звучить красиво, майже як освідчення в коханні. Хоча пісня, звичайно, тупа, — Харрі знову розсміявся. — Здається, це місто починає мені подобатися.
Вони пішли далі. Харрі роззирнувся на всі боки. На Оксфорд-стрит вони були, мабуть, єдиною різностатевою парою. Бірґіта взяла його за руку.
— Ти не бачив тутешнього гей-параду на свято Марді Ґра, — сказала вона. — Він якраз проходить по Оксфорд-стрит. Торік з усієї Австралії з’їхалося півмільйона глядачів і учасників. Просто божевілля якесь!
Вулиця геїв і лесбіянок. Аж тепер Харрі звернув увагу на те, який одяг продають у тутешніх крамницях. Латекс. Шкіра. Обтиснуті маєчки і шовкові трусики. Блискавки і заклепки. Але ексклюзивно і зі смаком, без пітної вульгарності, якою буквально просякнуті стрип-клуби на Кінґз-Крос.
— Коли я був маленький, поряд з нами жив голубий, — сказав Харрі. — Йому було вже за сорок, він жив сам, і всі сусіди знали, хто він такий. Узимку ми кидали в нього сніжками, гукали: «педик!» — і тікали геть, бо думали, що коли він нас упіймає… Але він ніколи не гнався за нами. Лише насував шапку на вуха і йшов додому. Одного дня він переїхав. Він не зробив мені нічого поганого, і я не знаю, за що так його ненавидів.