— Їжою для собаки? — розсміявся Леб’є. — О пів на другу ночі? Отже, у нашого клоуна теж бували завсідники.
— Ось що бентежить, — сказав Харрі. — Отто Рехтнаґель з десяти років створював собі імідж стовідсоткового гомосексуаліста.
Кімнатою прокотилися смішки і бурмотіння.
— Що ж, по-твоєму, такий педераст міг убити сім жінок і в шість разів більше зґвалтувати? — із зітханням протягнув Водкінс.
У кімнаті з’явився Маккормак. Про тему зборів його сповістили заздалегідь.
— Якщо ти все життя був благополучним педерастом і всі твої друзі такі самі, то зрозуміло, як стає не по собі, коли помічаєш, що тобі подобаються дівахи. Дідько, адже ми живемо в Сіднеї, єдиному місті, де на людей з нормальною орієнтацією дивляться косо.
В його гомеричному реготі потонуло хихикання Юна, очі якого перетворилися на дві ледь помітні щілинки.
Але Водкінс, незважаючи на вибух веселощів, намагався не відхилятися від теми:
— І все-таки дещо тут не сходиться, — почухав він потилицю. — Діяти так холодно і розважливо, а потім учинити так необережно: запросити жертву до себе додому… У сенсі, він же не знав, що Інґер нікому нічого не скаже. Інакше всі сліди вказували б на нього. До того ж інших жінок він начебто вибирав навздогад. Навіщо зраджувати схемі, нападаючи на когось із знайомих?
— Усе, що ми знаємо, — це те, що в цього гада немає жодної схеми. — Леб’є подихав на одну зі своїх каблучок. — Навпаки, здається, він любить зміни. Не рахуючи того, що жертва має бути блондинкою, — він протер каблучку рукавом, — і має бути задушена.
— Один до чотирьох мільйонів, — повторив Юн.
Водкінс зітхнув:
— Гаразд, здаюся. Можливо, наші молитви були почуті і він зробив цю помилку.
— Що тепер? — запитав Маккормак.
Слово взяв Харрі:
— Зараз Отто Рехтнаґель, швидше за все, не вдома. Увечері у нього на Бонді-Біч прем’єра з цирковою трупою. Пропоную на неї сходити, а затримати відразу після вистави.
— Та наш норвезький колега любить драматичні ефекти, — сказав Маккормак.
— Якщо відмінити виставу, преса відразу рознюхає, в чому річ, сер.
Маккормак повільно кивнув:
— Водкінсе?
— Я — за, сер.
— Чудово. Приведіть його сюди, хлопці.
Ендрю натягнув ковдру аж до підборіддя, і здавалося, він уже лежить на катафалку. На опухлому обличчі вигравали цікаві барви. Обличчя спробувало посміхнутись Харрі, але скривилося від болю.
— Невже тобі так боляче посміхатися? — запитав Харрі.
— Мені все робити боляче. Навіть думати — і то боляче, — сердито відповів Ендрю.
Поруч на нічному столику стояв букет квітів.
— Від таємної залицяльниці?
— Можна сказати і так. Від Отто. А завтра прийде Тувумба. А сьогодні ось — ти. Приємно думати, що тебе люблять.
— Я теж дещо тобі приніс. Поки ніхто не бачить. — Харрі простягнув величезну, майже чорну сигару.
— A, maduro. Зрозуміло, Від мого любого норвезького amarillo. — Ендрю посміхнувся й обережно засміявся.
— Як довго ми з тобою знайомі, Ендрю?
Ендрю погладив сигару, мов котеня.
— Кілька днів, друже. Скоро, дивись, побратаємося.
— А скільки тобі треба часу, аби як слід пізнати людину?
— Як слід пізнати? — Ендрю зачаровано понюхав сигару. — Ну, Харрі, найбільш утоптані стежки в цьому темному і дрімучому лісі знаходиш майже відразу. У когось ці доріжки прямі, доглянуті, з освітленням і дороговказами. Здається, вони ладні розповісти тобі все. Але саме тоді потрібно матися на бачності. Тому що лісові звірі не живуть на освітлених дорогах. Вони живуть у нетрях і заростях.
— І багато потрібно часу, щоб це вивчити?
— Залежить від тебе. І від лісу. Інколи ліс трапляється темніший від звичайного.
— А твій ліс? — запитав Харрі.
Ендрю заховав сигару в шухляду столу.
— Темний. Як maduro. — Він поглянув на Харрі. — Але ти, звичайно, знаєш, що…
— Так. Один твій друг розповів мені дещо про Ендрю Кенсинґтона.
— Тоді ти розумієш, про що я. Як не потрапити на добре освітлену дорогу. Але в тебе теж є кілька темних плям. Напевно, пояснювати тобі ні до чого?
— Що саме?
— Скажімо, я знаю одну людину, яка, наприклад, кинула пити.
— Всі знають таких, — пробурмотів Харрі.
— Кожен залишає за собою слід, адже так? Прожите життя — це книга, яку просто треба вміти читати.
— А ти вмієш?
Ендрю поклав свою величезну руку йому на плече. «Він став жвавіший», — подумав Харрі.
— Гарний ти хлопець, Харрі. Мій друг. Думаю, ти все розумієш, так що не шукай там, де не знайдеш. Я всього лише один з мільйонів самотніх душ, що намагаються жити на землі. Іноді у мене навіть виходить зробити щось гарне. От і все. Я не так багато важу, Харрі. Не шукай у мені — це марно. Та врешті-решт і нецікаво.
— Чому?
— Коли сам не знаєш свого лісу, іншим краще туди й не ходити. Дуже просто спіткнутись і впасти.
Харрі кивнув і поглянув на квіти у вазі:
— Ти віриш у випадковості?
— Так, — відповів Ендрю. — Життя — це ланцюжок суцільних випадковостей. Коли ти, наприклад, купуєш лотерейний квиток номер 822531, шанс, що випаде саме він, — один до мільйона.
Харрі знову кивнув.
— Що мені не подобається — так це те, що він мені випадав надто багато разів поспіль.
— Невже? — Ендрю заледве сів на ліжку. — Ну ж бо, розкажи.
— По-перше, коли я приїхав у Сідней, ти, хоча і не повинен був розслідувати цю справу, наполіг на тому, щоб тобі її дали і направили працювати зі мною, іноземцем. Питання виникли вже тоді. Потім, під приводом згаяти час, ти ведеш мене до цирку і знайомиш зі своїм другом. З чотирьох мільйонів жителів Сіднея з цим конкретним хлопцем я познайомився в перший же день. Одна людина! Чотири мільйони до одного. Потім цей хлопець з’являється знову, і ми навіть закладаємося на 100 доларів щодо одного особистого питання. Але вся річ у тім, що він з’являється в тому барі, де працює Інґер Холтер, і виявляється її знайомим! Знову чотири мільйони до одного. І поки я кружляю навколо очевидного вбивці, а саме — Еванса Вайта, раптом з’являєшся ти зі своїм джерелом, який — один з 18 мільйонів на континенті — бачив Вайта, випадково опинившись саме в Німбіні і саме у вечір убивства!