Нетопир - Страница 54

— Я побачила машину. Ви з поліції? — запитала вона високим, верескливим голосом. І, не чекаючи відповіді, вела далі: — Ви чуєте собаку? Так він поводиться від самого ранку.

За дверима квартири Отто Рехтнаґеля лунало хрипке виття.

— Шкода містера Рехтнаґеля. Але зараз заберіть, будь ласка, собаку. Вона виє безперестанку і всіх зводить з розуму. Слід заборонити тримати тут собак. Якщо ви не вживете заходів, нам доведеться… ну, самі розумієте.

Пані сплеснула руками, закотивши очі. Відразу запахло потом і трохи духами.

Харрі вже набридла ця приставуча бочка.

— Пес знає, — кинув Леб’є, провів двома пальцями по перилах і несхвально поглянув на вказівний, ніби оцінюючи чистоту перил.

— Що ви хочете сказати, юначе? — запитала бочка, взявшись у боки і навіть не думаючи давати їм дорогу.

— Знає, що господар помер, мем, — сказав Харрі. — Собаки це відчувають. Він виє з жалю.

— З жалю? — Вона з підозрою поглянула на них. — Собака? Що за дурниця?

— Що б ви сказали, мем, якби вашому хазяїнові повідрізали руки й ноги? — поглянув на неї Леб’є.

Пані застигла з роззявленим ротом.

— І член, — додав Харрі, подумавши, що dick — і в Австралії поняття вагоме.

— Якщо у вас, звичайно, є хазяїн. — Леб’є міряв її поглядом.

Коли товстуха поступилася дорогою, вони дістали знайдену в гримерці низку ключів і почали підбирати потрібний.

Виття за дверима змінилося гарчанням — пес Отто Рехтнаґеля почув чужих.

Нарешті двері відчинилися. У коридорі, широко розставивши лапи, стояв бультер’єр, що приготувався до бою. Леб’є і Харрі, не рухаючись, дивилися на смішного білого собаку, давши йому можливість перейти в наступ. Гарчання знову змінилося безпорадним виттям, і собака прошмигнув до кімнати. Харрі пішов за ним.

Завдяки великим вікнам кімната була світлою. А через скромні розміри здавалася захаращеною: червоний диван з безліччю різноколірних подушок, великі картини на стінах і низький, але масивний стіл із зеленого скла посередині. У кутках стояли два фарфорові леопарди.

На столі, хоча там йому було зовсім не місце, лежав абажур.

Собака нюхав калюжку на долівці. Над цією калюжкою висіли чоловічі черевики. Пахло сечею й екскрементами. Харрі поглянув вище черевиків — там, де кінчалися шкарпетки, він побачив чорну шкіру. Погляд Харрі ковзнув вище, уздовж штанів, наткнувся на величезні руки, що мляво звисали, і насилу рушив далі — до білої сорочки. Насилу — не тому, що раніше не бачив повішених, а тому, що впізнав ці черевики.

Голова звісилася на плече, і кінець дроту з тьмяною лампочкою висів на грудях. Дріт було прикріплено до дебелого гака — можливо, колись тут висіла люстра. Але тепер тут висів Ендрю, високо під стелею, і дріт було тричі обмотано довкола його шиї. Мрійливий погляд застиг, втупившись у порожнечу, а з рота, ніби дратуючи смерть — чи життя? — висунувся синьо-чорний язик. Поряд зі столом лежав перекинутий стілець.

— Чорт, — процідив Харрі. — Чорт, чорт, чорт.

Він безсило опустився на стілець. До кімнати увійшов Леб’є і скрикнув.

— Знайди ножа, — сказав Харрі. — І виклич «швидку допомогу», чи кого ви там викликаєте?

Сонце світило Ендрю в спину, і його тіло погойдувалося чорним контуром на тлі вікна. Харрі запропонував Творцеві повісити на дроті кого-небудь іншого, поки Харрі не бачить. Він обіцяв нікому не розповідати про диво. Це була просто пропозиція. Не молитва. Молитва могла не спрацювати.

Він почув кроки в коридорі й крик Леб’є з кухні:

— Геть звідси, жирне стерво!

Поховавши матір, Харрі п’ять днів ходив, відчуваючи лише те, що він повинен щось відчувати. Він колись чув, що люди, які довго привчали себе до стриманості, не відразу скоряються горю. Тому він не розумів, чому зараз кинувся на подушки і відчув, як до горла підступає клубок, а до очей — сльози.

Ні, плакав він і раніше. Коли сидів сам у кімнаті в Бардуфоському військовому містечку з листом від Кристини і читав: «…це найкраще, що було в моєму житті…». Річ не в тім, що вона збиралася виїхати з тим англійським музикантом. Просто він знав, що це гірше, що було в його житті. Плач застрявав у горлі. Як коли задихаєшся. Або коли нудить.

Харрі встав і поглянув угору. Дива не сталося. Харрі хотів поставити стілець, щоб було легше зрізати Ендрю, але не зміг поворухнутися. Так і стояв, доки Леб’є не приніс кухонного ножа. Коли Леб’є поглянув на Харрі, той з подивом усвідомив, що по щоках у нього течуть теплі сльози.

«Цього ще бракувало», — подумав Харрі.

Мовчки вони зняли тіло Ендрю і поклали його на підлогу. Обшукавши кишені, вони знайшли дві низки ключів: більшу й меншу. Один ключ — від вхідних дверей до помешкання Рехтнаґеля.

— Слідів бійки немає, — швидко вирішив Леб’є.

Харрі розстебнув на Ендрю сорочку. Побачив на грудях витатуйованого крокодила. Потім засукав холоші.

— Нічого, — сказав він. — Ні-чо-го.

— Побачимо, що скаже лікар, — кинув Леб’є.

До горла знову підступив клубок, і Харрі зміг лише знизати плечима у відповідь.

На зворотному шляху вони потрапили в пробку.

— Merde, — вилаявся Леб’є, несамовито натискаючи сигнал.

Харрі дістав газету «Остреліан», де на всю першу сторінку красувалася стаття про вбивство клоуна. «Розчленований на власній гільйотині», — свідчив заголовок над зробленою під час вистави фотографією скривавленої гільйотини з Отто Рехтнаґелем у клоунському вбранні на ній.

Тон репортажу був легкий, майже гумористичний, мабуть, через екстравагантність самої справи. «Незрозуміло, чому вбивця не відрубав клоуну голову», — писав журналіст, роблячи висновок, що вбивство навряд чи було виявом обурення глядачів: «Виступ не був аж таким поганим». Були тут і ущипливі слова на адресу поліції, що як ніколи швидко виявилася на місці: «Проте начальник кримінальної поліції Сіднея Водкінс не підтверджує, що поліція знайшла знаряддя вбивства…»