Нетопир - Страница 71

— Гаразд. А в чому річ?

— Усе дорогою. Appreciate it, mate.

— Все одно не спалося…

— Алло?

— Доктор Енґельзон? Я з приводу трупа, мене звуть…

— Та мені плювати, як вас звуть! Година… третя година ночі, запитайте лікаря Хансона, у нього сьогодні чергування. На добраніч.

— Погано чути? Я сказав, на доб…

— Це Ховлі. Не кидайте слухавку, будь ласка.

— Той самий Ховлі?

— Радий, що ви мене запам’ятали, докторе. У квартирі, де знайшли тіло Ендрю Кенсинґтона, я виявив дещо цікаве. Мені потрібно поглянути на нього, тобто на його одяг. Він же залишився у вас?

— Так, але…

— За півгодини зустрінемося в моргу.

— Дорогий містере Ховлі, але я насправді не…

— Не примушуйте мене повторювати, докторе. Виключення з асоціації лікарів, позови від родичів, газетні статті… говорити далі?

— Все одно я не встигну за півгодини.

— Зараз на вулицях пробок немає, докторе. Гадаю, ви встигнете.

Маккормак увійшов до кабінету, зачинив двері і став коло вікна. Всю ніч ішов дощ — літня погода в Сіднеї, як завжди, була мінлива. Маккормаку було за шістдесят, він досяг того віку, коли поліцейські виходять на пенсію, і, як багато пенсіонерів, коли залишався в кімнаті наодинці, розмовляв сам із собою.

Зазвичай він кидав короткі буденні зауваження про речі, на які інші, на його думку, не звертали уваги.

— Сьогодні теж не розпогодиться? Ні, звичайно ж ні, — говорив він, злегка похитуючись на каблуках і поглядаючи на своє місце. Або:

— Сьогодні прийшов раніше за всіх. Так, так, так…

Він повісив піджак у шафу і раптом зауважив у кімнаті якесь ворушіння. Чоловік на дивані, якого він одразу не помітив, чортихався, намагаючись з лежачого положення перейти в сидяче.

— Ховлі? — здивувався Маккормак.

— Вибачте, сер. Я думав, нічого, якщо я тут задрімаю…

— Як ти тут опинився?

— Я так і не здав пропуск. Мене впустили. Ваш кабінет був відчинений, а що я все одно хотів поговорити з вами, то й зайшов.

— Ти ж маєш бути в Норвегії. Звідти телефонували. Вигляд у тебе огидний, Ховлі.

— І що ви відповіли, сер?

— Що ти, напевно, вирішив піти на похорон Кенсинґгона. Як представник Норвегії.

— Але як…

— Ти дав авіакомпанії свій робочий телефон, і коли за півгодини до рейсу ти не з’явився, вони нам зателефонували. Все було зрозуміло. І вже геть усе стало зрозуміло після приватної розмови з директором готелю «Кресент». Ми намагалися тебе розшукати, але безуспішно. Я знаю, як це, Ховлі. Давай не будемо здіймати галасу — після всього того, що сталося, тебе можна зрозуміти. Головне, з тобою все гаразд, і наступним рейсом ти полетиш до Норвегії.

— Дякую, сер.

— Нема за що. Попрошу секретаря домовитися з авіакомпанією.

— Але перш, ніж ви це зробите, сер… Сьогодні вночі ми дещо прокрутили, і хоча експерти поки не дали висновку, я знаю, якими будуть результати, сер.

Незважаючи на мастило, старий вентилятор зламався, і його замінили. Новий був більший і працював майже безшумно. Харрі подумав, що у світі й без його участі все йде своїм звичаєм.

З присутніх лише Водкінс і Юн були не в курсі, та Харрі почав із самого початку:

— Коли ми знайшли тіло Ендрю, на вулиці був день, і ми не зауважили підступу. І коли я дізнався про час смерті, то теж не відразу додумався. Тільки потім я пригадав, що коли ми увійшли до квартири Рехтнаґеля, світло було вимкнене! Якщо все відбувалося так, як ми думали, виходить, що Ендрю, перебуваючи в наркотичному сп’янінні, пробирався від дверей до табурета через усю кімнату в цілковитій темряві — це о другій ночі, а потім, стоячи на хисткому табуреті, намагався зробити собі петлю.

Запала тиша. Харрі подумав, що хоч як тихо працює вентилятор, однаково звук дратує.

— Еге ж, забавно виходить, — сказав Водкінс. — А може, не в цілковитій темряві? Може, було якесь світло з вулиці?

— Ми з Леб’є були там сьогодні о другій годині ночі. Темно, як у могилі.

— А може, світло все-таки горіло, а ви цього не помітили? — запитав Юн. — Це ж було вдень. А вимкнути його міг хто-небудь з наших і пізніше.

— Щоб зняти Ендрю, ми перерізали шнур ножем, — пояснив Леб’є. — Я спеціально перевірив вимикач, щоб нас не вдарило струмом.

— Добре, — здався Водкінс. — Припустимо, він повісився в темряві. Кенсинґтон — ще той дивак. What else is new?

— Але він не вішався в темряві, — сказав Харрі.

У глибині кімнати кашлянув Маккормак.

— Ось що ми знайшли у квартирі Рехтнаґеля. — Харрі дістав лампочку. — Бачите буру пляму? Це слід від опіку. А ось у що був одягнений Ендрю, коли ми його знайшли. — Харрі показав білу сорочку — «Не прасувати». 60 % віскози. Віскоза оплавляється за температури 260 градусів за Цельсієм. Поверхня лампочки нагрівається до 450. Бачите, така сама бура пляма залишилася на нагрудній кишені. Тут лампочка з ним стикалася.

— Разюче знання фізики, Ховлі, — сказав Водкінс. — І що, по-твоєму, сталося?

— Одне з двох, — відповів Харрі. — Або хтось навідався туди до нас, побачив, що Ендрю висить під стелею, і вимкнув світло. Проблема в тому, що ключі від квартири були виявлені тільки у Отто й Ендрю.

— Але ж у квартирі замок із заскочкою, що замикається сам по собі, — зауважив Водкінс. — Може, цей хтось зайшов, поклав ключ до кишені Ен… ні, тоді незрозуміло, як увійшов сам Ендрю.

Водкінс злегка зашарівся.

— Але суть зрозуміла, — вів далі Харрі. — У мене така версія. Ендрю взагалі не мав ключа від квартири, і всередину його впустив хтось інший, хто або вже там був, або увійшов разом з Ендрю. От у нього ключ був. Невідомий перебував там у момент смерті Ендрю. Потім він поклав ключ до кишені Ендрю, щоб усе мало такий вигляд, ніби той увійшов сам. На користь цього промовляє й те, що ключ не висить на одній низці з рештою. Потім цей «хтось» вимкнув світло і, виходячи, замкнув замок.