Нетопир - Страница 73

К оглавлению

— Хху, я думала, мене звідси потурять, — видихнула вона.

— Я тут наче як завсідник, — пояснив Харрі.

— Як ведеться твоїй подрузі?

— Бірґіті? — уточнив Харрі. — Не знаю. Вона не хоче зі мною розмовляти. Сподіваюся, що паскудно.

— Дивне бажання. Чого б то?

— Бо маю надію, що вона мене кохає.

Сандра хрипко розсміялася.

— А ти-то сам як, Харрі Ховлі?

— Паскудно, — сумно посміхнувся Харрі. — Та, можливо, буде трохи краще, коли я знайду вбивцю.

— Ти думаєш, я тобі в цьому допоможу? — Сандра закурила. Обличчя у неї було ще більш бліде і змарніле, ніж минулого разу, в очах — червоні прожилки.

— Ми схожі. — Харрі показав на їхні віддзеркалення в закіптюженій віконній рамі поряд зі столиком.

Сандра не відповіла.

— Я пам’ятаю, і досить чітко, як Бірґіта кинула твою сумку на ліжко і звідти повивалювалися речі. Спочатку, правда, мені здалося, що там був пекінес. — Він на секунду замовк. — Скажи, навіщо тобі світла перука?

Сандра поглянула у вікно. Точніше, на віддзеркалення в цьому вікні.

— Мені її купив один клієнт. Він хотів, щоб я її надягала, коли обслуговувала його.

— Хто цей…

Сандра похитала головою.

— Ні, Харрі. Я не скажу. У нашій роботі не так багато правил, але одне з тих, що є, — не розповідати, хто твої клієнти. І це хороше правило.

Харрі зітхнув.

— Боїшся, — сказав він.

Очі Сандри зблиснули.

— Кинь, Харрі. Не вийде.

— Можеш не розповідати мені, хто він, Сандро. Я й так знаю. Просто скажи: боїшся ти його чи ні?

— «Знаю», — роздратовано передражнила Сандра. — Звідки ж ти знаєш?

— Побачив камінчик, який викотився з твоєї сумки. Зелений кришталь, Сандро. Я його впізнав по зірці, яка на ньому намальована. Тобі його подарував він. Камінь з маминого магазину. «Кришталевий храм».

Вона дивилася на нього великими чорними очима. Червоні губи застигли у бридкій гримасі. Харрі обережно поклав їй руку на плече.

— Чому ти так боїшся Еванса Вайта, Сандро? Чому не хочеш здати його нам?

Сандра відсмикнула плече. І знову відвернулася до вікна. Харрі чекав. Вона шморгнула носом, і Харрі простягнув їй хустку, яку носив у кишені про всяк випадок.

— Уяви, не тільки в тебе кепські справи, — нарешті прошепотіла вона, обернувшись до нього. В очах додалося червоних прожилків. — Знаєш, що це? — Вона задерла рукав сукні, і Харрі побачив на руці безліч запалених уколів, подекуди з коростою.

— Героїн? — висловив здогад Харрі.

— Морфій, — відповіла Сандра. — Не кожен у Сіднеї ним торгує — все одно всі скочуються на героїн. А в мене на герик алергія. Не переношу. Якось спробувала — мало не здохла. Отже моя отрута — це морфій. Останнім часом на Кінґз-Крос лише одна людина може діставати морфій у потрібних кількостях. І розплачуватися він просить… грою. Я наводжу марафет і надягаю перуку. Все нормально, мені, сказати правду, до лампочки, головне — морфій! До того ж є й більші психи, ніж ті, хто просить тебе вбратися їхньою матусею.

— Матусею? — перепитав Харрі.

— Напевно, ненавидить її. Або любить понад усе. Не знаю. Він мені не казав, а я й питати не хочу! — Вона глухо розсміялася.

— А чому ти вирішила, що він її ненавидить? — запитав Харрі.

— Останнім часом він був грубіший, ніж звичайно, — пояснила Сандра. — Поставив мені кілька синців.

— Душив? — запитав Харрі.

Сандра заперечливо похитала головою.

— Пробував. Це було, коли в газетах писали про дівча з Норвегії, яке задушили. Він просто поклав мені руки на шию і велів не сіпатися і не боятися. Я потім про це й не згадувала.

— Чому?

Сандра знизала плечима.

— На людей впливає те, що вони читають і дивляться. Наприклад, якось у нас крутили фільм «Дев’ять з половиною тижнів». Відразу ж ціла купа клієнтів забажали, щоб ми повзали довкола них голими, а вони сиділи в кріслі й спостерігали.

— Лайно, а не фільм, — зауважив Харрі. — Кажи далі.

— Ну, схопив він мене за шию, натиснув великими пальцями на горло. Ні, не боляче. Але я зірвала перуку й сказала, що мені ця гра не подобається. Він отямився й сказав, що все гаразд. Не знає, що на нього напало. Мовляв, це нічого не означає.

— Ти повірила?

Сандра знизала плечима:

— Ти не розумієш, як сильно залежність впливає на ставлення до людей, — і допила віскі.

— Справді? — Харрі скоса скептично подивився на непочату пляшку коли.

Маккормак нервово тарабанив пальцями. Хоча вентилятор працював на повну потужність, Харрі спітнів. Товста сусідка Отто Рехтнаґеля розповіла багато. Здається, аж занадто багато. Але, на жаль, нічого корисного. У її неприємному товаристві навіть Юну було важко виявляти свою незмінну дружелюбність.

— Fat ass, — посміхнувся він, коли Водкінс запитав, яке враження вона на нього справила.

— Що-небудь з’ясували про дівчину з Сентенніад-парку?

— Не те щоб дуже, — відповів Леб’є. — Але, як стало відомо, слухняною дівчинкою вона не була, балувалася пігулками і нещодавно влаштувалася на роботу в один зі стрип-клубів на Кінґз-Крос. Її вбили дорогою додому. Двоє свідків бачили, як вона заходила до парку.

— Все?

— Поки що так, сер.

— Харрі, — Маккормак витер чоло від поту. — Яка в тебе версія?

— Остання, — вголос кинув Водкінс.

— Ну, — почав Харрі. — У нас немає доказів того, що Ендрю дійсно розмовляв з кимось, хто в день убивства Інґер Холтер бачив Еванса Вайта в Німбіні. Стало відомо, що Вайт не просто цікавиться блондинками — у нього це переросло в щось зовсім інше. Можливо, варто дізнатися більше про його взаємини з матір’ю. Постійної роботи чи місця проживання в нього ніколи не було, тому відстежити його пересування вельми складно. Цілком імовірно, що в нього був таємний роман з Отто Рехтнаґелем і він усюди їздив за ним, зупинявся в готелях і знаходив там своїх жертв. Але поки що це тільки припущення.