Нетопир - Страница 76

К оглавлению

76

Швидкість була вже нижчою від сорока кілометрів.

— Ця дівиця, подружка Кемпбелла, чемпіона, на колінах за Ендрю повзала. Така була красуня — не звикла, щоб їй відмовляли. Краще б уже звикла. А так, коли вона того вечора постукала до Ендрю в номер і він ввічливо запропонував їй сигарету й ще дещо, вона повернулася до свого хлопця і сказала, що Ендрю її домагається. Йому потелефонували до номера і попросили спуститися на кухню. Там досі пам’ятають ту бійку. Після неї Ендрю зійшов з дистанції. Але ніс йому так і не розбили. Хе-хе-хе. Ви зустрічаєтеся?

— Не зовсім, — тільки й зміг відповісти Харрі.

— А схоже, — Джим поглянув на них у бічне дзеркало. — Ви, може, самі того не знаєте, але, хоч зараз вам скрутно, довкола вас якийсь ореол. Можете заперечити, якщо я не маю рації, але ви схожі на нас із Клаудією, коли ми тільки-но почали зустрічатися і шаленіли від кохання. Нам було тоді всього якихось двадцять-тридцять років. Хе-хе-хе. А зараз ми просто закохані. Хе-хе-хе.

Клаудія не зводила з чоловіка блискучих очей.

— Ми зустрілися на гастролях. Вона була «жінка-змія». Вона й зараз може згорнутися в клубок. Не збагну, навіщо мені такий великий «Б’юїк»? Хе-хе-хе. Цілий рік я ходив на її виступи, доки добився-таки поцілунку. Відтак вона сказала, що закохалася в мене з першого погляду. Дивовижно, адже моєму носу, на відміну від носа Ендрю, так не минулося. Мучиться зі мною все життя. Іноді жінки скрикують, побачивши мене. Так, Харрі?

— Так, — відповів Харрі. — Я розумію, про що ви.

Він подивився на Бірґїту, і та мляво посміхнулася.

Витративши сорок п’ять хвилин на дорогу, хоча можна було доїхати й за двадцять, вони зупинилися коло будівлі міської ради, де Харрі з Бірґітою подякували Джиму і вийшли. У місті теж дув вітер. Вони стояли на вітрі й не знаходили слів.

— Вельми незвичайна пара, — озвався нарешті Харрі.

— Так, — відповіла Бірґіта. — Щасливі.

Вихор розкуйовдив крону дерева в парку, і Харрі здалося, що він бачив, як волохата тінь поспішає хутчіш сховатися.

— Куди тепер? — запитав він.

— До мене додому.

— Гаразд.

17
Здохлі мухи, винагорода і приманка

Бірґіта встромила Харрі в зуби сигарету і піднесла запальничку:

— Заслужив.

Харрі подумав, що все не так уже й погано. І натягнув на себе простирадло.

— Соромишся? — розсміялася Бірґіта.

— Просто мене лякає твій хтивий погляд, — парирував Харрі. — Мені й самому не хочеться в це вірити, та все-таки я не машина.

— Справді? — Бірґіта ніжно куснула його за нижню губу. — Тобі вдалося мене обдурити. Цей поршень…

— Ну-ну, кохана. Навіщо бути вульгарною саме зараз, коли життя таке прекрасне?

Вона обійняла його й поклала голову йому на груди.

— Ти обіцяв доказати історію до кінця, — прошепотіла вона.

— Так, звичайно. — Харрі глибоко зітхнув. — Зараз. Отож, як усе почалося. Коли я вчився у восьмому класі, в паралельний прийшло нове дівча. Звали її Кристина. А через три тижні вони з Тяр’є, моїм кращим другом, гітаристом, хлопцем з найбілішими зубами в класі, вже стали офіційною, всіма визнаною парою. От тільки біда: вона була тією дівчиною, на яку я чекав усе своє життя.

Він замовк.

— І що ти зробив? — запитала Бірґіта.

— Нічого. Чекав далі. Адже я залишався другом Тяр’є, і вона думала, що може спокійно теревенити зі мною про все на світі. Довіряти мені таємниці, коли у них не все ладилося, не знаючи, що я нишком радію і тільки й жду, як та билина роси з неба, слушної нагоди.

Він усміхнувся.

— Господи, як же я себе ненавиджу.

— Я шокована, — пробурмотіла Бірґіта й ніжно провела рукою по його волоссю.

— Один наш друг зібрав у себе товаришів, коли предків не було вдома. Того дня у Тяр’є і його групи був виступ. Ми випили домашнього вина, і вночі ми з Кристиною сиділи на дивані й розмовляли. Потім ми вирішили краще роздивитися будинок і полізли на горище. Двері були замкнені, але Кристина знайшла ключ на гачку, і ми їх відчинили. На горищі стояло низеньке ліжко на ніжках і під запоною. Ми лягли поряд на покривало. Там були якісь чорні плями. Коли я зрозумів, що це дохлі мухи, мене аж пересмикнуло. Тисячі дохлих мух. Я бачив поруч її обличчя в білому ореолі подушки і чорному — дохлих мух. У голубуватому світлі повного місяця, який висів прямо над вікном, її шкіра здавалася прозорою.

— Ей! — Бірґіта стрибнула на нього.

Харрі подивився на неї і вів далі:

— Ми розмовляли про все і ні про що. Лежали, не рухаючись і нічого не чуючи довкола. Вночі повз дім мчали машини, і по стелі проносилося світло фар, наповнюючи кімнату химерними тінями. Через два дні Кристина розсталася з Тяр’є.

Він ліг на бік, спиною до Бірґіти. Вона притислася до нього.

— Що було далі, Ромео?

— Ми з Кристиною потай почали зустрічатися. Потім це перестало бути таємницею.

— А що Тяр’є?

— Ну, інколи люди поводяться просто як у романах. Тяр’є запропонував друзям вибирати: або він, або я. Можна сказати, проголосували одноголосно. За хлопця з найбілішими зубами в класі.

— Бідолаха. Ти залишився сам?

— Не знаю, що було найгірше. І кого в цьому звинувачувати: Тяр’є чи мене.

— Але ж ви з Кристиною були разом.

— Авжеж. Та все-таки зачарування минуло. Ідеал зник.

— Як це?

— Мені дісталася дівчина, яка кинула хлопця і пішла до його найкращого друга.

— А для неї ти став безпринципним типом, який зрадив кращого друга, щоб домогтися свого.

— Саме так. Це відчуття так і залишилося. Звичайно, не на поверхні, але десь глибоко в душі у нас тліло невисловлене взаємне презирство. Ніби ми разом вчинили ганебне вбивство.

76