Нетопир - Страница 78


К оглавлению

78

— Що ти хочеш…

— У своїй вазі, зрозуміло. — Серед коктейльних парасольок і скибочок лимона Харрі відшукав трубочку й заходився цмулити напій.

Теді кисло посміхнувся.

— Констеблю, я, може, помиляюся, але мені здалося, ми щойно говорили дружньо.

— Ясна річ, — посміхнувся Харрі. — Але вперед забава, а тоді діло.

— Послухай мене, констеблю Ховлі. Ти даремно думаєш, ніби я був радий тому, що сталося минулого разу. Мені насправді шкода. Хоча, ти знаєш, ти теж винен. Коли ти сьогодні прийшов, я подумав, що було, те було. Знаєш, можна про все домовитися. Ми ж з тобою, констеблю, розуміємо один одного.

На секунду повисла мовчанка. Раптово музика стихла. Теді затримав дихання. Харрі, голосно сьорбаючи, всмоктав останні краплі коктейлю.

Теді проковтнув слину.

— Наприклад, я знаю, що у Меліси немає особливих планів на вечір, — він благально поглянув на Харрі.

— Дякую, Монґабі, звучить непогано, але часу в мене замало. Зроблю що хотів та піду собі.

Він дістав з-за пазухи чорну поліцейську палицю.

— Так багато справ, що навіть не знаю, чи встигну побити тебе до півсмерті, — пожалівся Харрі.

— Якого біс…

Харрі підвівся.

— Сподіваюся, сьогодні чергують Джеф з Іваном. Мій приятель хотів з ними познайомитися. Ти знаєш.

Теді спробував підвестися зі стільця.

— Заплющ очі, — сказав Харрі й ударив.


— Слухаю.

— Алло, це Еванс?

— Можливо. А хто говорить?

— Привіт. Це Бірґіта. Подружка Інґер зі Швеції, пам’ятаєш? Ти бачив мене кілька разів у «Олбері». У мене довге світле, злегка рудувате волосся. Пригадуєш?

— Звичайно, пам’ятаю. Так ти Бірґіта? Як справи? Звідки в тебе мій телефон?

— По-різному. You know. Шкода Інґер, і таке інше. Але ти й так знаєш, не буду тебе засмучувати. Твій номер мені дала Інґер на випадок, якщо треба буде подзвонити їй у Німбін.

— Зрозуміло.

— До речі, я тут дізналася, що в тебе є те, що мені потрібне, Евансе.

— Он як? І що це, зокрема?

— Ну те саме…

— Зрозумів. Не хочу тебе засмучувати, але боюся, ти не за адресою. Послухай… е, Бірґіто…

— Ні, ти не зрозумів. Мені конче треба з тобою побачитися.

— Спокійно. Повно людей, які дістануть те, що ти хочеш. Є навіть «гаряча лінія» — можеш подзвонити. Тільки зайвого не бовкай. Вибач, якщо розчарував.

— Те, що мені потрібне, — на літеру «м», а не на «г». А це є тільки в тебе.

— Бредня.

— Та знаю, дехто теж продає, але їм я не довіряю. Мені потрібно багато. І я добре заплачу.

— Бірґіто, я не маю часу. Будь ласка, не телефонуй мені більше.

— Почекай! Я можу… я дещо знаю. Знаю, що тобі подобається.

— Подобається?

— Від чого ти… тащишся.

— Постривай.

— Вибач, довелося декого виставити з кімнати. Тут справжній дурдом. Ну? І що ж мені, по-твоєму, подобається?

— Розмова не телефонна, але… Але в мене біляве волосся і… і мені це теж подобається.

— Оце так-так! І все-бо ти знаєш. Я думав, Інґер нікому про це не розповідала.

— Коли ми зустрінемося, Евансе? Ну ж бо!

— Післязавтра я лечу до Сіднея, але можу прилетіти раніше.

— Так!

— Гм.

— Коли ми…

— Тихіше, Бірґіто, я думаю.

— Гаразд, Бірґіто, слухай уважно. Завтра о восьмій вечора підеш по Дарлінґхерст-роуд. Зупинися ліворуч, коло бару «Голодний Джон». Побачиш чорний «Хольден» із затемненим склом. Якщо до восьмої тридцять його там не буде, йди геть. І постарайся, щоб я бачив твоє волосся.


— Востаннє? Ну, якось уночі Кристина мені несподівано зателефонувала. Здається, вона була п’яна. За щось лаяла — не пам’ятаю. Напевно, за те, що я зруйнував її життя. Їй частенько здавалося, ніби навколишні постійно руйнують те, що їй удається створити.

— Знаєш, так буває у дівчаток, які виростали самі, граючись у ляльки, — зауважила Бірґіта.

— Можливо. Але знову ж таки, я не пам’ятаю. Та я й сам, напевно, був не надто тверезий.

Харрі звівся на лікті й поглянув на море. Хвилі здіймалися, біле шумовиння на мить повисало в повітрі і, виблискуючи на сонці битим склом, опадало на скелі біля Бонді-Біч.

— А потім я її бачив одного разу. Вона зайшла навідати мене в лікарні, тоді, після аварії. Коли я розплющив очі й побачив її поряд з ліжком, бліду, майже прозору, то спочатку подумав, що сплю. Вона була така вродлива, як у перший день нашого знайомства.

Бірґіта штовхнула його в бік.

— Я щось не те сказав? — запитав Харрі.

— Ні-ні, кажи далі, — хихикнула вона і перевернулася на живіт.

— Та що ж це таке? Взагалі-то, коли я розповідаю про своїх колишніх пасій, тобі слід було б хоч трішки ревнувати, га? А тобі, я дивлюся, подобаються розповіді про моє бурхливе минуле. Ще деталі тобі подавай!

Бірґіта подивилася на нього поверх сонячних окулярів.

— Мені приємно чути, що в мого мачо-копа колись були почуття. Хоча все в минулому.

— У минулому? Що ти маєш на увазі?

— Цей твій вистражданий роман давно закінчився, і скільки б переживань у ньому не було, тепер уже немає чого хвилюватися.

Харрі похитав головою:

— Неправда. Ти сама знаєш.

— Справді. Все гаразд, Харрі. Зараз усе гаразд. На одну мить спалахнуло — і все. Розповідай далі. Якщо подробиці будуть надто болючі, я скажу. Потім я все одно відіграюся, коли розповідатиму свою історію. — І вона вдоволено занурилася в теплий пісок. — Я хотіла сказати, історії.

Харрі обтрусив пісок у неї зі спини.

— Ти впевнена, що не обгориш? Таке сонце, а шкіра у тебе…

78