— Що ти хочеш…
— У своїй вазі, зрозуміло. — Серед коктейльних парасольок і скибочок лимона Харрі відшукав трубочку й заходився цмулити напій.
Теді кисло посміхнувся.
— Констеблю, я, може, помиляюся, але мені здалося, ми щойно говорили дружньо.
— Ясна річ, — посміхнувся Харрі. — Але вперед забава, а тоді діло.
— Послухай мене, констеблю Ховлі. Ти даремно думаєш, ніби я був радий тому, що сталося минулого разу. Мені насправді шкода. Хоча, ти знаєш, ти теж винен. Коли ти сьогодні прийшов, я подумав, що було, те було. Знаєш, можна про все домовитися. Ми ж з тобою, констеблю, розуміємо один одного.
На секунду повисла мовчанка. Раптово музика стихла. Теді затримав дихання. Харрі, голосно сьорбаючи, всмоктав останні краплі коктейлю.
Теді проковтнув слину.
— Наприклад, я знаю, що у Меліси немає особливих планів на вечір, — він благально поглянув на Харрі.
— Дякую, Монґабі, звучить непогано, але часу в мене замало. Зроблю що хотів та піду собі.
Він дістав з-за пазухи чорну поліцейську палицю.
— Так багато справ, що навіть не знаю, чи встигну побити тебе до півсмерті, — пожалівся Харрі.
— Якого біс…
Харрі підвівся.
— Сподіваюся, сьогодні чергують Джеф з Іваном. Мій приятель хотів з ними познайомитися. Ти знаєш.
Теді спробував підвестися зі стільця.
— Заплющ очі, — сказав Харрі й ударив.
— Слухаю.
— Алло, це Еванс?
— Можливо. А хто говорить?
— Привіт. Це Бірґіта. Подружка Інґер зі Швеції, пам’ятаєш? Ти бачив мене кілька разів у «Олбері». У мене довге світле, злегка рудувате волосся. Пригадуєш?
— Звичайно, пам’ятаю. Так ти Бірґіта? Як справи? Звідки в тебе мій телефон?
— По-різному. You know. Шкода Інґер, і таке інше. Але ти й так знаєш, не буду тебе засмучувати. Твій номер мені дала Інґер на випадок, якщо треба буде подзвонити їй у Німбін.
— Зрозуміло.
— До речі, я тут дізналася, що в тебе є те, що мені потрібне, Евансе.
— Он як? І що це, зокрема?
— Ну те саме…
— Зрозумів. Не хочу тебе засмучувати, але боюся, ти не за адресою. Послухай… е, Бірґіто…
— Ні, ти не зрозумів. Мені конче треба з тобою побачитися.
— Спокійно. Повно людей, які дістануть те, що ти хочеш. Є навіть «гаряча лінія» — можеш подзвонити. Тільки зайвого не бовкай. Вибач, якщо розчарував.
— Те, що мені потрібне, — на літеру «м», а не на «г». А це є тільки в тебе.
— Бредня.
— Та знаю, дехто теж продає, але їм я не довіряю. Мені потрібно багато. І я добре заплачу.
— Бірґіто, я не маю часу. Будь ласка, не телефонуй мені більше.
— Почекай! Я можу… я дещо знаю. Знаю, що тобі подобається.
— Подобається?
— Від чого ти… тащишся.
— Постривай.
…
— Вибач, довелося декого виставити з кімнати. Тут справжній дурдом. Ну? І що ж мені, по-твоєму, подобається?
— Розмова не телефонна, але… Але в мене біляве волосся і… і мені це теж подобається.
— Оце так-так! І все-бо ти знаєш. Я думав, Інґер нікому про це не розповідала.
— Коли ми зустрінемося, Евансе? Ну ж бо!
…
— Післязавтра я лечу до Сіднея, але можу прилетіти раніше.
— Так!
— Гм.
— Коли ми…
— Тихіше, Бірґіто, я думаю.
…
— Гаразд, Бірґіто, слухай уважно. Завтра о восьмій вечора підеш по Дарлінґхерст-роуд. Зупинися ліворуч, коло бару «Голодний Джон». Побачиш чорний «Хольден» із затемненим склом. Якщо до восьмої тридцять його там не буде, йди геть. І постарайся, щоб я бачив твоє волосся.
— Востаннє? Ну, якось уночі Кристина мені несподівано зателефонувала. Здається, вона була п’яна. За щось лаяла — не пам’ятаю. Напевно, за те, що я зруйнував її життя. Їй частенько здавалося, ніби навколишні постійно руйнують те, що їй удається створити.
— Знаєш, так буває у дівчаток, які виростали самі, граючись у ляльки, — зауважила Бірґіта.
— Можливо. Але знову ж таки, я не пам’ятаю. Та я й сам, напевно, був не надто тверезий.
Харрі звівся на лікті й поглянув на море. Хвилі здіймалися, біле шумовиння на мить повисало в повітрі і, виблискуючи на сонці битим склом, опадало на скелі біля Бонді-Біч.
— А потім я її бачив одного разу. Вона зайшла навідати мене в лікарні, тоді, після аварії. Коли я розплющив очі й побачив її поряд з ліжком, бліду, майже прозору, то спочатку подумав, що сплю. Вона була така вродлива, як у перший день нашого знайомства.
Бірґіта штовхнула його в бік.
— Я щось не те сказав? — запитав Харрі.
— Ні-ні, кажи далі, — хихикнула вона і перевернулася на живіт.
— Та що ж це таке? Взагалі-то, коли я розповідаю про своїх колишніх пасій, тобі слід було б хоч трішки ревнувати, га? А тобі, я дивлюся, подобаються розповіді про моє бурхливе минуле. Ще деталі тобі подавай!
Бірґіта подивилася на нього поверх сонячних окулярів.
— Мені приємно чути, що в мого мачо-копа колись були почуття. Хоча все в минулому.
— У минулому? Що ти маєш на увазі?
— Цей твій вистражданий роман давно закінчився, і скільки б переживань у ньому не було, тепер уже немає чого хвилюватися.
Харрі похитав головою:
— Неправда. Ти сама знаєш.
— Справді. Все гаразд, Харрі. Зараз усе гаразд. На одну мить спалахнуло — і все. Розповідай далі. Якщо подробиці будуть надто болючі, я скажу. Потім я все одно відіграюся, коли розповідатиму свою історію. — І вона вдоволено занурилася в теплий пісок. — Я хотіла сказати, історії.
Харрі обтрусив пісок у неї зі спини.
— Ти впевнена, що не обгориш? Таке сонце, а шкіра у тебе…