Нетопир - Страница 87

— Юне, я знаю, що таке автовідповідач. Що далі?

— Сер, коли я зараз телефонував, ви чули вітання?

— Ні…

— Бо воно не було збережене.

Водкінс нарешті додумався.

— Тобто, коли струму не стало, комп’ютер вимкнувся і запис пропав.

— Саме так, сер. — Інколи у Юна траплялися дивні реакції: зараз, наприклад, він розплився в усмішці. — Це і є сигналізація, сер.

Харрі посміхатися не хотілося:

— Виходить, варто Тувумбі тільки зателефонувати і не почути запис, як він зрозуміє, що хтось у нього побував. І здогадається, що «хтось» — це ми.

У кімнаті стало тихо.

— Він не приїде, не подзвонивши, — сказав Леб’є.

— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся Водкінс.

— А подзвонити він може коли завгодно, — додав Харрі. — Треба виграти час. Є пропозиції?

— Ну-у… — на розтяг почав Юн. — Можна поговорити з телефонною компанією, попросити їх заблокувати телефон і залишити повідомлення про помилку.

— А якщо він зателефонує в телефонну компанію?

— Пошкодження кабелю через… е-е, дорожні роботи.

— Підозріло. А якщо він уже подзвонив сусідам? — запитав Леб’є.

— Треба заблокувати номери в усьому районі, — запропонував Харрі. — Це можливо, Водкінсе? Сер?

Водкінс почухав потилицю:

— Буде така каша! Якого…

— Час, сер!

— Дідько! Давай мобільника, Юне. Треба зв’язатися з Маккормаком. Та однаково — надовго ми їх заблокувати не зможемо, Ховлі. Треба обміркувати наступний крок. Дідько! Дідько! Дідько!

Пів на дванадцяту.

— Нічого, — здався Водкінс. — Ні-чо-го!

— Безглуздо було б чекати, що він залишить записку з координатами Бірґіти, — сказав Харрі.

Зі спальні з’явився Леб’є. І похитав головою. Те саме зробив і Юн, обстеживши горище й підвал.

Вони посідали у вітальні.

— Дивне от що, — сказав Харрі. — Якби ми обшукали свої квартири, то хоча б щось, а знайшли. Цікавий лист, заяложений порножурнал, фото давньої коханки, пляму на ковдрі — що-небудь. А цей хлопець — серійний убивця, та ми не виявили тут жодних слідів.

— Ніколи не бачив такої зразкової квартири у холостяка, — зауважив Леб’є.

— Надто зразкової, — докинув Юн. — Навіть підозріло.

— Щось ми проґавили. — Харрі звів погляд до стелі.

— Ми ж усе обшукали, — відповів Водкінс. — Якщо сліди і є, то не тут. Той, хто тут живе, тільки їсть, спить, дивиться телик, ходить у сортир і залишає повідомлення на комп’ютері.

— Правильно! — обірвав його Харрі. — Тувумба-вбивця тут не живе. Тут живе ненормально нормальний хлопець, якому нема чого боятися обшуків. А його інша іпостась? Може, у неї є інше житло: квартира, літній будинок?

— Більше на нього нічого не зареєстровано, — відповів Юн. — Ми перевірили перед тим, як їхати сюди.

Задзвонив мобільний. Говорив Маккормак. Він розмовляв з телефонною компанією. На його аргумент, що йдеться про життя людини, йому заперечили, що раптом сусідам знадобиться викликати «швидку», під питанням теж буде людське життя. Але Маккормаку вдалося, не без допомоги мера, добитися відключення телефонів до сьомої вечора.

— Тепер можна й покурити. — Леб’є дістав довгу цигарку. — Струсити попіл на занавіски й піти, натоптавши в коридорі. Вогнику не буде?

Харрі вивудив з кишені коробку сірників. Потім, уже із сигаретою в зубах, він дивився на коробку. Спершу тупо, а потім — з цікавістю.

— Знаєте, в чому перевага цієї коробки? — запитав Харрі.

Присутні сумлінно похитали головами.

— Написано, що вона водонепроникна. «Для походів у горах і в морі». У кого-небудь з вас є з собою така коробка?

Всі знову заперечливо похитали головою.

— Напевно, їх купують у спеціальних магазинах, і вони дорожчі за звичайні?

Всі знизали плечима.

— В будь-якім разі, я таких раніше не бачив, — сказав Леб’є.

Водкінс узяв коробку.

— Здається, такі є в мого шурина — він у мене моряк.

— А цю мені дав Тувумба, — сказав Харрі. — На похороні.

Пауза. Юн відкашлявся:

— Тут у коридорі висить фотографія яхти, — зітхнув він.

Перша пополудні.

— Щиро дякую, Ліз. — Юн відклав мобільний телефон. — Є! Пристань у затоці Леді-Бей, зареєстрована на Герта ван Хооса.

— Добре, — сказав Водкінс. — Юне, залишаєшся тут з тими двома парубками на випадок, якщо раптом з’явиться Тувумба. А ми з Харрі й Леб’є їдемо негайно.

Машин на Новому Південному шосе було небагато, і новенька «Тойота» Леб’є з радісним гурчанням мчала зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину.

— No backup, Sir? — поцікавився Леб’є.

— Якщо він там, нас трьох буде достатньо, — відповів Водкінс. — Юн сказав, що зброї на нього не зареєстровано, і в мене таке відчуття, що розмахувати «пушкою» він не буде.

Харрі не стримався:

— Яке відчуття, сер? Чи не те саме, що підказало уломлюватися до нього додому? Чи покласти передавач у сумочку?

— Ховлі, я…

— Просто цікаво, сер. Якщо використовувати ваше відчуття як індикатор, то, судячи з останніх подій, у нього якраз і має виявитися «пушка», як ви сказали. Я не від того…

Харрі зрозумів, що підвищив голос, і зупинився. Не треба, сказав він сам собі. Не зараз, і закінчив речення тихенько:

— Я не проти. Просто можу випадково здірявити його кулями.

Водкінс вирішив не відповідати і, надувшись, відвернувся до вікна. Далі вони їхали мовчки. У дзеркало заднього виду Харрі видно було обережну загадкову посмішку Леб’є.

Пів на другу.

— Леді-Бей-Біч, — повідомив Леб’є. — Відповідна назва. Пляж номер один для сіднейських голубих.