Нетопир - Страница 28


К оглавлению

28

— Он як?

— Так, цей хлопець, наскільки я знаю, приходив сюди двічі. Вперше вони зачинилися у неї в кімнаті і не виходили звідти дві доби. Її було дуже… е-е… дуже чути. Я подумав про сусідів і увімкнув гучну музику, щоб не ставити їх у незручне становище. Тобто, Інґер і того хлопця. Гадаю, їм це не надто заважало. За другим разом він зайшов до неї і майже відразу вийшов.

— Вони посварилися?

— Гадаю, так. Вона кричала, що розкаже тій заразі, який він мерзотник. І що вона розкаже декому про його плани.

— Декому?

— Вона назвала ім'я, але я забув.

— А ця «зараза» — хто це може бути? — запитав Ендрю.

— Я намагаюся не втручатися в особисте життя квартирантів, констеблю.

— Чудове пиво, містере Робертсон. То що це за «зараза»? — Ендрю, здавалося, не чув його відповіді.

— Ну, як би це… — протягнув Робертсон. Його очі нервово бігали від Ендрю до Харрі і назад. Він спробував посміхнутися. — Це ж дуже важливо для слідства, чи ж не так?

Питання повисло в повітрі.

Ендрю, грюкнувши, поставив пляшку на стіл і суворо поглянув на домовласника.

— Ви, Робертсоне, надто багато дивитеся телевізор. Гадаєте, я зараз непомітно покладу на стіл стодоларовий папірець, ви шепнете мені ім’я і ми мовчки розійдемося? В дійсності все не так, і ми зараз зателефонуємо, і сюди під виття сирен примчить поліцейська машина, на вас надінуть наручники і заберуть, хочете ви того чи ні, на очах у всіх сусідів. Потім, у дільниці, вам в обличчя світитимуть лампою і як «можливому підозрюваному» влаштують допит на всю ніч. Без адвоката. В дійсності все може обернутися вироком за приховування інформації у справі про вбивство. Це робить з вас співучасника і гарантує шість років суворого режиму. Ну, як вам таке, містере Робертсон?

Зблідлий Робертсон безгучно хапав ротом повітря. Як акваріумна рибка, котра зрозуміла, що обід зараз буде не в неї, а з неї.

— Я… я не хотів, щоб… — нарешті вимовив він.

— Востаннє запитую: хто така ця «зараза»?

— Напевно, та, на фотографії… та, яка була тут.

— На якій фотографії?

— На тій, що висить у неї в кімнаті. Вона там стоїть позаду Інґер і того хлопця. Така маленька, засмагла, з пов’язкою на лобі. Я її впізнав, бо кілька тижнів тому вона приходила сюди і запитувала Інґер. А коли я її покликав, вони вийшли на сходи і стали розмовляти. Потім — кричати і лаятися. Грюкнули двері, і заплакана Інґер побігла до своєї кімнати. Більше я тієї дівчини не бачив.

— Не могли б ви принести цю фотографію, Робертсоне? Я залишив копію у своєму кабінеті.

Робертсон був сама послужливість. Він миттєво побіг і повернувся з тим самим груповим знімком. Харрі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, хто ця жінка.

— Мені відразу здалося, що я її десь бачив, — сказав він.

— Це ж наша жаліслива мадам! — здивовано вигукнув Ендрю.

— Думаю, її звуть Анджеліна Хатчинсон.


Коли вони поверталися, тасманійського диявола не було видно.

— Детективе Кенсинґтон, ти не замислювався, чому всі звуть тебе «констеблем»? — поцікавився Харрі, коли вони вже сіли в автомобіль.

— Тому що у мене приємна зовнішність. «Констебль» звучить як «добрий дядечко», га? — із задоволеним виглядом запитав Ендрю. — І я не наважуюся їх поправляти.

— Авжеж, просто плюшевий ведмедик, — розсміявся Харрі.

— Коала, — сказав Ендрю.

— «Шість років суворого режиму»! — пригадав Харрі. — Ну ти і брехло!

— Більше нічого на думку не спало, — відповів Ендрю.

7
Terra nullius, сутенер і Нік Кейв

У Сіднеї йшов дощ. Вода ляпотіла по асфальту, розбивалася об стіни будинків і тонкими струмками бігла уздовж хідників. Люди квапилися куди-небудь сховатися, розпліскуючи воду каблуками. Дехто, звичайно, слухав уранці прогноз і захопив із собою парасольку. І тепер парасольки прокльовувалися на вулиці, як величезні яскраві поганки. Ендрю і Харрі стояли і чекали на зелене світло на Вільям-стрит біля Ґайд-парку.

— Пам’ятаєш аборигена, який того вечора сидів у парку поряд з «Олбері»? — запитав Харрі.

— У Ґрін-парку?

— Він намагався з тобою привітатися, а ти йому не відповів. Чому?

— Я з ним незнайомий.

Спалахнуло зелене, і Ендрю натиснув на газ.


Коли Харрі увійшов до бару «Олбері», там майже нікого не було.

— Ранувато, — сказала Бірґіта, розставляючи й далі по полицях чисті склянки.

— Я подумав, що поки відвідувачів не так багато, обслуговування буде кращим.

— Тут ми обслуговуємо всіх однаково добре. — Вона ущипнула Харрі за щоку. — Чого бажатимете, прошу?

— Просто кави.

— Просто каву вип’єш дома.

— Дякую, моє золотко.

Бірґіта розсміялася.

— Золотко? Так батько називає мою маму. — Вона сіла на стілець і, перегнувшись через стійку, поглянула на Харрі. — А насправді час занепокоїтися, якщо хлопець, якого я знаю менше тижня, починає називати мене пестливими іменами.

Харрі потягнув носом повітря. Дослідники все ще мало знають про те, як імпульси, що надходять від рецепторів запаху, перетворюються в мозку на значимі відчуття. Але Харрі не важливо було, як це відбувається, — він просто знав, що, коли він відчуває її аромат, його мозок і тіло відгукуються на всі боки. Повіки злегка опускаються, губи розтягуються в широкій посмішці, а настрій помітно поліпшується.

— Не турбуйся, — порадив він. — Хіба ти не знаєш, що «золотко» належить до безпечних пестливих імен?

— Не знала, що такі бувають.

— Звичайно, бувають. Наприклад, «люба», «подруга». Або «крихітко».

28