Нетопир - Страница 29


К оглавлению

29

— А небезпечні?

— Ну… Ось «лапуленька» — дуже небезпечне, — відповів Харрі.

— А ще?

— «Лапуленька», «усіпусечка». Знаєш, такі плюшеві слова. Головне, вони несуть у собі не нейтральне, безособове значення, а більш інтимне. Краще вимовляти їх трохи в ніс, як коли розмовляєш з дітьми. Тоді від почуття близькості і тісного простору навіть може розвинутися клаустрофобія.

— Ще які-небудь приклади?

— А як там з кавою?

Бірґіта хльоснула його хусткою. Потім налила великий кухоль кави. Поки вона стояла до нього спиною, Харрі захотілося простягнути руку і провести по її волоссю.

— Тепер моя черга. Я хочу почути продовження розповіді, — заявила вона, сіла і взяла його руку в свою.

Харрі відпив з кухля, затримав подих і поглянув довкола.

— Його звали Стіансен — того мого колегу. А на ім’я — Ронні. Підходяще ім’я для хулігана. Але на хулігана він був не схожий: добрий, чуйний хлопець, якому подобалась його робота. В основному подобалась. Коли його ховали, я все ще валявся під крапельницею. Мій шеф потім зайшов до мене в лікарню. Передав привіт від начальника поліції Осло. Вже тоді мені слід було запідозрити недобре. Але я був тверезий, і настрій паршивий. Медсестра здогадалася, що мені приносять випивку, і сусіда перевели до іншої палати, так що я не пив уже два дні.

«Знаю, про що ти думаєш, — сказав шеф. — Не треба, попереду багато роботи».

Він думав, мені хочеться покінчити життя самогубством. Він помилявся — мені хотілося лише роздобути випивку.

Шеф не любить ходити колом та навколо.

«Стіансен загинув. Йому ти вже не допоможеш, — сказав він. — Але ти можеш допомогти самому собі і своїй родині. І нам. Ти читав газети?»

Я відповів, що взагалі нічого не читав, що батько прочитав мені кілька книжок і що я просив його не заводити розмов про те, що сталося. Шеф сказав — дуже добре, що я ні з ким про це не розмовляв. І це все спрощує.

«Узагалі-то, машину вів не ти, — сказав він. — Тобто скажемо інакше: за кермом не сидів співробітник поліцейської дільниці міста Осло в стані алкогольного сп’яніння». — І запитав, чи розумію я його. Це, мовляв, Стіансен був за кермом. З нас двох саме у нього в крові не знайшли ні краплі алкоголю.

Він показав мені газети тижневої давності, і я, хоча ще погано бачив, прочитав, що водій загинув на місці, а його колегу, який сидів на передньому сидінні, важко поранило.

«Але за кермом сидів я», — відповів я йому.

«Сумніваюся. Тебе знайшли на задньому сидінні, — сказав шеф. — Знаєш, у тебе ж був серйозний струс мозку. Ти, мабуть, узагалі нічого не пам'ятаєш про ту поїздку».

Я, звичайно, розумів, до чого він хилить. Журналістам цікаво тільки те, що знайшли в крові у водія, і якщо там усе в нормі, про мене вже ніхто б не подумав. Для поліції це дуже важливо.

Обличчя у Бірґіти було насуплене.

— А як розповісти батькам Стіансена, що це їхній син сидів за кермом? У них що — немає нічого людського? Як узагалі…

— Я ж сказав, що в поліції існує кругова порука. Іноді інтереси організації важливіші за інтереси рідних. Не виключено, що в такому разі сім’ї Стіансена подали б версію, з якою їм було б легше жити. За версією мого шефа, водій, тобто Стіансен, пішов на виправданий ризик, переслідуючи можливого вбивцю і наркоділка.

А нещасний випадок під час виконання службових обов’язків може статися з ким завгодно. До того ж хлопчина в другій машині був недосвідченим шофером, та і в принципі існувала можливість, що він нас пропустить. Усе-таки ми їхали з сиреною.

— І на швидкості сто десять кілометрів.

— За обмеження п’ятдесят. Ну звичайно, хлопця винити не можна. Важлива аргументація. Як родині буде довідатися, що їхній син був пасажиром? Чи стане батькам легше через те, що їхній син не сів за кермо сам, а дав вести п’яному колезі? Шеф повторював ці аргументи знову і знову. Я думав, у мене голова трісне. Під кінець я перегнувся через край ліжка, і мене знудило. Прибігла медсестра.

А наступного дня прийшли Стіансенові батьки і його молодша сестра. Вони принесли мені квіти і побажали швидкого одужання. Батько бідкався, що так і не зміг навчити сина водити машину обережніше. Я плакав як дитина. Кожна секунда ставала для мене мукою. Вони просиділи у мене в палаті більше години, а потім пішли.

— Боже, що ти їм говорив?

— Нічого. Це вони говорили. Про Ронні. Про те, які у нього були плани, ким він хотів стати, що робити. Про його кохану дівчину, яка вчиться в Америці. Про те, як він говорив про мене. Що я гарний поліцейський і гарний друг. На якого можна покластися.

— Що потім?

— Я валявся в лікарні два місяці. Двічі чи тричі заходив шеф. Якось він знову сказав:

— Знаю, про що ти думаєш. Не треба. — І цього разу вгадав. Я хотів лише одного — померти. Може, приховати всю правду було шляхетним вчинком. Але найгірше — не те, що я збрехав. А те, що я врятував власну шкуру. Може, це звучить дивно, але я багато про це думав. Тому зараз розповім одну історію.

У п’ятдесятих уся Америка знала молодого університетського викладача на ім’я Чарлз Ван Дорен — ніхто не міг перемогти його в телевікторині, яка транслювалася по всій країні. Тиждень за тижнем виходив він переможцем. Питання інколи траплялися найкаверзніші, але, на загальний подив, цей хлопець завжди відповідав правильно. Йому писали дівчата, котрі мріяли вийти за нього заміж, у нього був свій клуб фанатів, а на його лекції в університеті, природно, люди ходили юрбами. У результаті він публічно признався, що організатори вікторини давали йому питання заздалегідь.

29