Нетопир - Страница 30

Коли його запитали, навіщо він розкрив обман, Ван Дорен розповів про свого дядька, який одного разу признався дружині в тому, що зраджував її. Після цього в сім’ї був серйозний скандал, і Ван Дорен запитав дядька, навіщо він розповів про зраду, адже вона сталася багато років тому і потім дядько жодного разу не бачив тієї жінки. І дядько відповів, що найгірше не зрада, а те, що він залишився безкарним. Цього дядько більше не міг витерпіти. І Ван Дорен — теж.

Думаю, що коли люди перестають вважати свої вчинки правильними, у них виникає потреба в покаранні. В усякому разі, я мріяв про те, щоб мене покарали: били батогом, мучили, принижували. Що завгодно, аби я знову зміг знайти себе. Але карати мене ніхто не збирався. А позаяк я офіційно був тверезий, мене не могли навіть викинути з роботи. Навпаки, шеф публічно мене відзначив як співробітника, серйозно пораненого під час виконання службових обов’язків. І я вирішив покарати себе самого. Ухвалив найсуворіший вирок: жити далі і кинути пити.

У бар стали приходити люди. Бірґіта жестом показала їм, що скоро звільниться.

— А потім?

— Знову став на ноги, вийшов на роботу. Працював допізна — довше за всіх інших. Ходив на тренування і у тривалі походи. Читав книжки. Небагато — вивчав юриспруденцію. Перестав знатися з поганою компанією. Втім, і з хорошою теж. З усіма, з ким запізнався, коли пив. Не знаю чому — це було щось подібне до генерального прибирання. Все, що сталося в моєму житті раніше, мусило пощезнути, — і погане, і гарне. Якось я сів за телефон і обдзвонив усіх своїх колишніх приятелів. Говорив: «Привіт, приємно було бавити з вами час, але більше ми зустрічатися не можемо». Більшість погодилися зі мною. Дехто навіть зрадів. А дехто сказав, що я так відгороджуюся від світу. Можливо, вони мали рацію. В останні три роки я більше спілкувався з сестрою, ніж з ким-небудь іншим.

— А жінки?

Харрі окинув поглядом стійку. Деякі відвідувачі починали втрачати терпець.

— Це вже інша, теж довга історія. Давня історія. Після аварії у мене нікого не було. Я став таким собі самотнім вовком. Хто знає, може, я привабливий, лише коли вип’ю? — Харрі задумливо налив у каву ще молока.

— А чому тебе направили сюди, в Австралію?

— Дехто з керівництва, напевно, вирішив, що це якраз для мене. Як перевірка. Я так зрозумів, що коли не завалю всю справу, переді мною відкриються деякі перспективи в Норвегії.

— Гадаєш, це так важливо?

Харрі знизав плечима.

— Мало що на світі справді важливе, — він кивнув на інший кінець стійки. — Принаймні не важливіше, ніж випивка для того хлопця.

Бірґіта пішла, а Харрі залишився сидіти і дивитися в кухоль. Над полицями із спиртним висів телевізор. Показували новини. Харрі зрозумів, що розповідають про групу аборигенів, які вимагають прав на якусь ділянку землі.

— …у відповідності з новим Законом про титул власності для корінних народів, — сказав диктор.

— Отже, справедливість торжествує, — почув Харрі голос за спиною.

Обернувшись, він спочатку не впізнав довгоногу напудрену жінку з грубими рисами обличчя й у величезній світлій перуці. Але потім пригадав, де вже бачив цей ніс як бульба і широкий проміжок між передніми зубами.

— The clown! — вигукнув Харрі. — Отто.

— Отто Рехтнаґель власною високою персоною, красунчику. Ах, ці високі каблуки такі незручні. Я маю за краще, коли мої чоловіки вищі за мене. May I? — Він сів поряд із Харрі.

— Що питимеш? — запитав Харрі, намагаючись привернути увагу Бірґіти.

— Розслабся. Вона знає, — сказав Отто.

Харрі запропонував йому сигарету. Той узяв її, не подякувавши, і манірно сунув у рожеві губи. Харрі дістав сірник, і Отто, не відриваючи від нього очей, глибоко затягнувся.

Плаття було коротким, і Харрі бачив худі стегна Отто, обтягнуті панчохами. Слід було визнати, що його вбрання — свого роду шедевр, і в Отто більше жіночності, ніж у більшості жінок, яких зустрічав Харрі.

— Що ти мав на увазі, коли сказав: справедливість торжествує? — запитав Харрі, киваючи на телеекран.

— Ти що, не чув про terra nullius? І про Еді Мабо?

Харрі похитав головою.

— Terra nullius — дуже забавна штука. Коли британці приїхали в Австралію, то помітили, що місцеві жителі не надто обробляють землю. Аборигени жили напівкочовим життям, полювали, рибалили і харчувалися дарами природи. І лише тому, що вони не кряжили півдня на картопляному полі, британці вирішили, що народ перебуває на низькому рівні розвитку. Вони думали, що землеробство — обов’язкова ланка в розвитку будь-якої цивілізації, але забули, що перші європейці, котрі намагалися обробляти скупу землю Австралії, гинули з голоду. Аборигени ж знали природу як свої п’ять пальців і постійно відкочовували в ті місця, де в різну пору року можна знайти їжу. Капітан Кук говорив, що щасливіших людей він не зустрічав. Їм просто не було потреби копати городи. Але через те, що вони не були осілими, британці вирішили, ніби земля нічийна. Латиною terra nullius. І значить, британці можуть роздавати права на володіння землею поселенцям, не запитуючи дозволу в аборигенів. Адже земля їм не належала.

Біргіта поставила перед Отто великий келих «Маргарити».

— А кілька років тому з’явився такий собі Еді Мабо, хлопець з островів у Торресовій протоці, який кинув виклик існуючому порядку, не визнаючи принципу «terra nullius». Він заявив, що в ті часи земля була незаконно вкрадена в аборигенів. І в 92-му Верховний суд підтримав Еді Мабо і визнав, що раніше Австралія належала аборигенам. Суд постановив, що аборигени можуть зажадати повернення споконвічних територій мешкання або промислу. Звісно, знявся страшенний галас: білі злякалися, що тепер вони втратять свою землю.