Нетопир - Страница 4

— Принаймні, тут смачно годують, — визнав він. — Ти тому так вирядився?

— І так, і ні. Як бачиш, відвідувачі тут не при параді. Але я зарікся приходити в подібні місця у футболці і джинсах. Костюм — хоч якась компенсація.

— Не зрозумів.

Ендрю поглянув на напарника.

— У аборигенів не такий вже високий статус, як ти і сам помітив. Уже перші прибулі сюди британці писали, що місцеве населення ласе до спиртного, — сказав він.

Харрі з цікавістю слухав.

— Вважалося, що це у нас у крові. «Вони тільки й можуть, що дмухати у довгі дерев’яні рурки, які називають діджериду, зчиняючи страшенний ґвалт», — писав один з них. Тут хваляться, що в Австралії вдалося інтегрувати кілька культур і створити облаштоване суспільство. Але для кого воно облаштоване? Все лихо або все щастя — з якого боку поглянути — в тому, що місцеве населення вже не беруть до уваги.

Аборигени практично не беруть участі у суспільному житті Австралії, крім хіба що політичних питань, що безпосередньо зачіпають інтереси корінного населення та його культури. Австралійці охоче прикрашають свої будинки витворами тубільного мистецтва. А самих тубільців найчастіше можна надибати у списках нестатечних, самовбивць і ув’язнених. І Австралії у чорношкірого в 26 разів більше шансів опинитися у в’язниці, ніж у білого. Поміркуй над цим, Харрі Ховлі.

Ендрю допив вино, а Харрі став міркувати над цим. І над тим, що за свої тридцять два роки він жодного разу не їв смачнішої риби.

— Ні, расизму тут не більше, ніж в інших країнах. Австралія — полікультурна країна, тут живуть люди з усіх кінців світу. Просто щоб піти до ресторану, мені доводиться надягати костюм.

Харрі кивнув. Що тут скажеш?

— Я чув, Інґер Холтер працювала в барі?

— Так, звичайно. Бар «Олбері» на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні. Я думаю, увечері можна буде туди навідатися.

— А чому не зараз? — Харрі починала дратувати уся ця непоквапливість.

— Тому що спочатку треба привітатися з господарем.

Несподівано на зоряному небі з’явився Плутон.

Ґліб-пойнт-роуд виявилася затишною і не дуже діловою вулицею, всуціль забудованою скромними ресторанчиками, в основному з національною кухнею.

— Колись тут був богемний район Сіднея, — розповідав Ендрю. — У сімдесятих я жив зовсім неподалік. Ще й досі тут можна знайти вегетаріанські ресторани для людей, що звихнулися на охороні природи та альтернативному способі життя, а також книжкові крамниці для лесбіянок та багато чого іншого. А от старі добрі хіпі і «кислотники» перевелися. Що популярнішою ставала Ґліб, то дорожчало тут мешкання, і тепер я зі своєю зарплатою поліцейського вже не можу собі цього дозволити.

Вони звернули праворуч, до Херфорд-стрит, і увійшли у хвіртку з номером 54. Назустріч їм з виском вискочила невелика кудлата чорна істота і вишкірила дрібні гострі зубки.

Чудовисько мало розлючений вигляд і вражаюче нагадувало ілюстрацію з туристичного буклету. «Тасманійський диявол. Агресивний, мертвою хваткою хапає за горло. Вид на межі зникнення». На останнє Харрі покладав великі надії. Але коли цей екземпляр кинувся вперед з широко роззявленою пащею, Ендрю копняком відкинув його, і тварина, скавучачи, відлетіла в кущі.

Коли поліцейські проминули сходи, у дверях їх зустрів заспаний черевань.

— Що ви зробили з моєю псиною? — запитав він невдоволено.

— Вона умліває від пахощів рож, — з посмішкою пояснив Ендрю. — Ми з поліції. Відділ убивств. Містер Робертсон, якщо не помиляюся?

— Не помиляєтеся. Що вам потрібно ще? Я вже сказав, що сказав усе, що знаю.

— А тепер ви сказали, що сказали все, що сказали… — Ендрю замовк, але не припинив посміхатися.

Харрі почав переминатися з ноги на ногу.

— Вибачте, містере Робертсон, не хочу вас надто дивувати, але це — брат Інґер Холтер, і він хоче оглянути її кімнату. Якщо це, звичайно, не завдасть вам клопоту.

Вираз обличчя Робертсона відразу змінився:

— Перепрошую, я не знав… Проходьте! — Він відхилив двері і подався сходами вгору, показуючи їм дорогу. — Я ж бо навіть не знав, що в Інґер є брат. Але коли ви сказали, я відразу ж помітив схожість.

За його спиною Харрі повернув до Ендрю стражденне обличчя.

Кімнату Інґер навіть не намагалися прибрати. Скрізь валялися одяг, журнали, повні попільнички і порожні пляшки.

— Е-е, поліцейські просили поки нічого не чіпати.

— Зрозуміло.

— Якось увечері вона просто не повернулася додому. Зникла.

— Спасибі, містере Робертсон, ми про це читали.

— Я говорив їй, що не треба ходити дорогою між Брідж-роуд і рибним ринком, коли повертаєшся додому пізно. Там темно і багато чорних і жовтих… — Він осікся і покосився на Ендрю Кенсинґтона. — Вибачте, я не хотів…

— Усе гаразд. Можете йти, містере Робертсон.

Робертсон почовгав униз по сходах, і поліцейські почули, як він відкорковує пляшку на кухні.

Отже, в кімнаті було ліжко, декілька книжкових полиць і письмовий стіл. Оглядівшись, Харрі спробував уявити собі Інґер Холтер. Легко зрозуміти, якщо вжитися в шкуру потерпілого. Він пригадав те розв’язне дівчисько з телепрограми, її добрі юні починання і синій невинний погляд.

В усякому разі, на домонтарку вона не тягнула і вже напевно не збиралася проводити у гніздечку весь вільний час. Картин у кімнаті не було, лише афіша «Відважного серця» з Мелом Ґібсоном: Харрі запам’ятав цей фільм тільки тому, що він незрозуміло за що дістав «Оскара». Ага, подумав поліцейський, значить, на фільмах вона розумілася кепсько. Як і на чоловіках. Сам Харрі, подібно до багатьох інших, вважав, що з боку Ґібсона було просто зрадою стати голлівудською зіркою.