Нетопир - Страница 5

Ще на стіні висіла фотографія Інґер і якихось волосатих і бородатих молодиків на лавці перед яскраво освітленим будинком, схожим на салун. На ній було вільне бузкове плаття. Розпущене світле волосся облямовувало бліде серйозне обличчя. Вона тримала за руку юнака, який притискав до себе дитину.

На полиці лежала пачка сигарет, кілька книжок з астрології і надтріснута груба дерев’яна маска з носом, схожим на пташиний дзьоб. Харрі покрутив маску в руках. На етикетці значилося: «Зроблено в Новій Гвінеї».

Той одяг, що не валявся долі й на ліжку, висів у невеликій одежній шафі. Кілька бавовняних сорочок, старе пальто, а на верхній полиці — великий солом’яний капелюшок.

Ендрю дістав із шухляди столу пачку цигаркового паперу і прочитав напис на упаковці:

— «Кінґ сайз». Вона сама скручувала собі куриво.

— Наркотиків тут немає? — запитав Харрі.

Ендрю похитав головою і тицьнув на цигарковий папір.

— Але якщо попорпатися в попільничках, б’юся об заклад, знайдуться сліди марихуани.

— Чому ж не попорпалися? Сюди приходила слідча група?

— Ну, по-перше, у нас немає підстав вважати це місцем злочину. По-друге, ні до чого здіймати через марихуану галас, у Новому Південному Уельсі ставлення до неї куди терпиміше, ніж в інших штатах Австралії. Не виключено, що наркотики можуть мати стосунок до вбивства, але я так не думаю. Може, вона вживала і сильніші наркотики — хто знає? У барі «Олбері» бувають наркодилери, але жоден з тих, кого ми допитали, нічого такого не говорив. У крові в неї теж нічого не виявили. Так чи інакше, важкою наркотою вона не балувалася. Слідів від уколів на тілі немає, та й за всіма цими зграями ми приглядаємо.

Харрі поглянув на нього, Ендрю відкашлявся:

— Але основна версія у нас є. І ще дещо, з чим ти міг би допомогти нам розібратися.

Він простягнув Харрі листа. Лист починався словами «Люба Елізабет» і вочевидь не був закінчений. Харрі перебіг його очима:

...

«Так, так, у мене все гаразд, а найкраще те, що я закохалася! Зрозуміло, він неймовірно вродливий, у нього довгі каштанові кучері, вузькі стегна і погляд, у якому читаєш те, що він уже шепотів тобі: він хоче трахнути тебе зараз — прямо тут — за найближчою стіною, в туалеті, на столі, на долівці, де завгодно. Його звуть Еванс, йому тридцять два, він (приготуйся!) уже був одружений, і в нього є милий синочок Том-Том, якому півтора року. Зараз він поки ніде не працює, так, робить дещо для себе.

Авжеж, знаю, ти передчуваєш проблеми! Обіцяю не зламатися. Принаймні зараз.

Ну, досить про Еванса. Я все ще працюю в „Олбері“.

З того часу, як одного вечора у бар зайшов Еванс, „містер Бін“ більше не смалить халявки до мене. А це прогрес. Але він як і раніше ходить за мною по п’ятах і постійно на мене витріщається. Дідько! Чесно кажучи, я починаю втомлюватися від цієї роботи, головне тепер протриматися, щоб мені продовжили посвідку на проживання. Я говорила з НРК, вони планують поновити передачу з наступної осені і запрошують мене брати в ній участь. Знов доводиться вирішувати!»

На цьому лист уривався — ані підпису, ані дати.

На прощання Харрі вдячно потиснув Робертсону руку, а той із співчутливим уклоном сказав, що Інґер була гарна дівчина і чудова квартирантка, авжеж, справжня окраса всього будинку, а може, й усіх будинків в окрузі, хто знає?

Від Робертсона тхнуло пивом, язик йому плутався. Дорогою до хвіртки поліцейські почули слабке скавучання: з трояндових кущів за ними стежило двійко переляканих очей.

Вони вирішили закусити в багатолюдному в’єтнамському ресторані в бухті Дарлінґ. Там було повно азіатів — судячи з усього, завсідників: з офіціантом вони розмовляли незрозумілою мовою з неймовірним чергуванням високих і низьких тонів.

— Схоже, вони час від часу вдихають гелій, щоб розмовляти, як Доналд Дак, — сказав Харрі.

— Не любиш азіатів? — поцікавився Ендрю.

Харрі знизав плечима.

— Любиш — не любиш. Сам не знаю. Скажімо так, у мене немає причин їх не любити. Начебто чесні, працьовиті люди. А ти що скажеш?

— Багато азіатів хочуть переїхати до Австралії, але далеко не всім подобається тут жити. Я проти них не виступаю. Як на мене, нехай приїздять.

Харрі здалося, що він зрозумів підтекст: «Однаково мій народ уже втратив цю землю».

— Менше року тому азіатам і мріяти не доводилося про те, щоб отримати тут посвідку на проживання — власті по змозі намагалися зберегти країну для білих. Офіційно — щоб уникнути великих міжнаціональних конфліктів, адже спроби «асимілювати аборигенів у соціум» обернулися, м’яко кажучи, невдачею. Але потім японці запропонували свої інвестиції, і власті заспівали по-новому. Раптом виявилось, що не можна ізолюватися від світу, а треба все ділити із сусідами. Найближчий наш сусід — Азія. Незабаром Японія стала основним торговельним партнером Австралії, обігнавши США і Європу. Японські компанії почали будувати готелі уздовж Золотого берега аж до Брісбена. Тепер там японські директори, кухарі й адміністратори, а австралійцям дісталися місця покоївок та помічників офіціанта. І протесту з їхнього боку чекати вже недовго. Кому ж сподобається бути на побігеньках у власній країні?

— І твоєму народові це не подобається, так?

Посмішка Ендрю стала жорстокою:

— Європейці ніколи не просили у аборигенів посвідки на проживання.

Харрі поглянув на годинник. До відкриття бару «Олбері», де працювала Інґер Холтер, залишалося не більше двох годин.

— Ти не хочеш спочатку заїхати додому? — запитав він.