Нетопир - Страница 58

К оглавлению

58

Лікар Енґельзон думав, що у Харрі чудова англійська, і подумавши, визнав, що один раз можна все-таки знехтувати бюрократією.

13
Вежа у Фроґнербаді, і старий ворог прокидається

Маккормак знову сидів спиною до Харрі, дивлячись у вікно. Вечоріло, але в сутінках ще можна було розрізнити манливий блиск синього моря за хмарочосом і яскравою зеленню Королівського ботанічного саду. У Харрі пересохло в роті й страшенно боліла голова. От уже три чверті години він майже безперервно розповідав про Отто Рехтнаґеля, Ендрю Кенсинґтона, бар «Крикет», освітлювача, Енґельзона — коротше, про все.

Маккормак мовчки слухав, склавши руки дашком. Нарешті заговорив:

— Знаєш, там, у Новій Зеландії, живуть найдурніші люди на світі. Живуть на острові, зовсім самі. Довкола немає надокучливих сусідів, тільки море. І все-таки ці люди на свою голову вплутуються у великі війни. За роки Другої світової жодна країна, навіть Радянський Союз, не втратила так багато людей — у процентному співвідношенні. У Новій Зеландії тоді майже не залишилося чоловіків. Навіщо вони воювали? Щоб допомогти. Помирали замість інших. Ці простаки воювали не на своїй землі — ні, вони сідали на кораблі й літаки і вирушали помирати за океан. Допомагали союзникам проти німців та італійців, Південній Кореї проти Північної, американцям — проти японців та Північного В’єтнаму. Одним із цих простаків був мій батько.

Він одвернувся від вікна, і тепер Харрі бачив його обличчя.

— Від нього я почув історію каноніра, з яким вони разом служили на кораблі, коли в сорок п’ятому брали Окінаву. Японські камікадзе придумали тактику «падіння на воду макового листка». Це було так. Спочатку летів один. Якщо його збивали, за ним летіло ще двоє, потім четверо і так далі — нескінченна піраміда пікіруючих літаків. На кораблі, де служив батько, всі злякалися. Це ж безумство — заради знищення цілі пілоти гинули самі. Зупинити їх можна було тільки суцільною стіною зенітного вогню. Найменший просвіт — і японці вже тут як тут. Було розраховано, що літак треба збивати в перші двадцять секунд, коли він з’являється в полі видимості. Потім буде пізно. Каноніри розуміли, що мусять бити без промаху, а нальоти інколи тривали цілими днями. Батько описував рівний гул гармат і ревіння пікіруючих літаків, що все наростало. Потім вони снилися йому ночами.

В останній день битви він стояв на містку, коли один літак, прорвавшись за загороджувальний вогонь, полетів прямо на них. Корабельні гармати молотили на всю силу, а літак усе наближався. Здавалося, він просто висить у небі і тільки збільшується при цьому щосекунди. Вже можна було розрізнити кабіну й постать пілота в ній. На палубу полетіли гранати. Але й гармати почали потрапляти в ціль, обдираючи крила та фюзеляж. Спочатку відвалився хвіст, а потім, як у сповільненій зйомці, літак розпався на шматки, і до палуби долетіла тільки мала частина — з пропелером і хвостом вогню та чорного диму. Артилеристи вже збиралися змінити ціль, коли хлопець з гарматної башти під містком, молодий матрос — батько знав його, тому що він теж був із Веллінгтона, — посміхнувшись, помахав батькові, сказав: «Жаркувато сьогодні», стрибнув за борт і зник.

Можливо, змінилося освітлення, але Харрі раптом здалося, що Маккормак постарів.

— Жаркувато сьогодні, — повторив Маккормак.

— Людська природа — темний дрімучий ліс.

Маккормак кивнув:

— Я вже це чув, Ховлі, і, можливо, це правда. Я так зрозумів, ви з Кенсинґгоном устигли добре познайомитися. Ще я чув, що треба розібратися, чому Ендрю Кенсинґтон так зацікавився цією справою. Як гадаєш, Харрі?

Харрі подивився на свої темні штани. Складені абияк, вони довго лежали в шухляді й тепер мали пом’ятий вигляд. А завтра опівдні похорон.

— Я не знаю, сер.

Маккормак підвівся і почав, за вже відомою Харрі звичкою, походжати перед вікном.

— Усе своє життя я працюю в поліції, Ховлі. Але й досі я дивуюся своїм колегам, не розуміючи, що їх на це штовхає. Навіщо їм чужі війни? Що їх спонукає? Чи варто страждати тільки для того, щоб інші відчули, що є справедливість? Дурні. Ми — дурні, Ховлі. Наше покликання — це безглузда віра в те, ніби ми можемо щось змінити. З останніх сил ми тягнемо ярмо, інколи вириваємося до моря, а в просвітках наївно уявляємо, ніби комусь потрібні. Навіть коли ми розлучаємося з ілюзіями, вже нічого не зміниш: ми зайняли бойову позицію і відступати нікуди. Залишається тільки дивуватися, якого біса ми зробили цей безглуздий вибір. Ми довічно приречені бути do-gooders і не досягти своєї мети. Але, на щастя, правда — річ відносна. І гнучка. Ми вивертаємо і вигинаємо її так, щоб вона вміщалася в наше життя. Хоча б частково. Інколи зловиш бандита — і полегшає. Але ж вічно паразитів труїти не будеш. Захлинешся власною отрутою.

Так у чому тут сенс, Ховлі? Людина все життя простояла коло гармати, а зараз вона нежива. Що ще? Правда відносна. Важко уявити, якщо сам цього не пережив, що з людиною може зробити відчай. Є судові психіатри, які проводять грань між неосудними і злочинцями, та при цьому так крутять і гнуть правду, щоб вона уміщалася в їхні теоретичні, іграшкові світи. Є кримінальна система, у кращому разі здатна захистити від вуличних бешкетників і журналістів, які прагнуть зажити слави ідеалістів, намагаючись викривати тих, хто порушує правила, що нібито оберігають справедливість. Правда полягає в тому, що ніхто не живе по правді й нікому вона не потрібна. А наша правда — це те, з чим нам легко жити, наскільки це від нас залежить.

58