Нетопир - Страница 63

К оглавлению

63

— Вам слід було виписатися ще зранку, містере Ховлі, — сказав адміністратор. Харрі поглянув на годинник: чверть на третю. — Ми намагалися вас розбудити.

— Літак…

З другої спроби Харрі зумів поставити ноги на підлогу і встав, забувши про те, що він голий. Адміністратор і другий службовець перелякано відвернулися. У Харрі запаморочилась голова, стеля попливла, і він сів знову на ліжко. Потім його знудило.

Буббур

14
Черговий адміністратор, двоє вишибайл і хлопець на прізвисько Лихач

Офіціант у «Бурбон енд Біф» забрав тарілку з неторканою яєчнею «Бенедикт» і співчутливо поглянув на гостя. Ось уже більш як тиждень Харрі приходив сюди вранці, читав газету і снідав. Інколи він, звичайно, виглядав стомленим, але таким змученим офіціант бачив його вперше. До того ж з’явився він лише о пів на третю.

— A hard night, Sir?

Клієнт, сьогодні неголений, червоними очима втупився в порожнечу. Поряд із столиком стояла його валіза.

— Так. Так, важка. Я тут робив… багато всякого.

— Good on уа! Цим і славиться Кінґз-Крос. Ще що-небудь, сер?

— Дякую, у мене літак…

Офіціант вибачився — так тихо, що ніхто, крім нього, й не почув. Йому припав до душі цей спокійний самотній норвежець, завжди привітний і щедрий на чайові.

— Так, бачу, у вас тут валіза. Якщо вже ви у нас востаннє, вважайте цей сніданок безкоштовним. Можу я запропонувати вам бурбон «Джек Деніелс»? One for the road, Sir?

Норвежець поглянув на нього здивовано, ніби офіціант пропонував йому те, чого він і сам хотів, але якось посоромився запитати.

— Будь ласка, подвійний!


Власника «Спрінґфілд-Лодж» звали Джо, він був товстим і і добродушним хлопцем і ось уже майже двадцять років розумно й акуратно керував своїм зашмирганим закладом у Кінґз-Крос. Заклад був нічим не кращий і не гірший за інші нічліжки в цьому районі, ніхто з відвідувачів не скаржився. По-перше, Джо завжди зберігав свою добродушність. По-друге, він завжди показував кімнати своїм постояльцям і давав п’ять доларів знижки, якщо ті зупинялися більше ніж на одну ніч. А по-третє — найголовніше, — йому якимсь робом вдавалося уберегти заклад від туристів, п’яниць, наркоманів і повій.

Непрохані гості й ті не могли не любити Джо. Тому що в «Спрінґфілд-Лодж» нікого не прошивали поглядом на вході і не просили забратися, а з вибачливою посмішкою говорили: «Вибачте, місць немає, але приходьте наступного тижня — можливо, вони з’являться». Чудово знаючись на людях, Джо майже миттєво вирішував, кому краще відмовити, очі в нього не бігали, і він рідко наривався на грубість. Але іноді він все ж помилявся у своїх клієнтах і часом гірко про це шкодував.

Саме про подібні випадки згадував Джо, намагаючись за кілька секунд оцінити, що являє собою високий блондин у простому, але якісному одязі — отже, гроші у нього є, але він не зовсім має право ними розпоряджатися. Іноземець — великий плюс. Проблеми в основному виникають з австралійцями. Туристи з рюкзаками і спальниками часто влаштовують дикі пиятики і крадуть рушники. А в цього валіза, до того ж не дуже пошарпана. Отже, власник не так вже й часто переїздить з місця на місце. Звичайно, неголений, але волосся чисте. До того ж акуратно пострижені нігті і зіниці начебто нормального розміру.

Загальне враження, як і те, що незнайомець поклав на стіл карту «VISA» і відрекомендувався співробітником норвезької поліції, змусило Джо почекати зі своїм: «Вибачте, місць немає…». Але чоловік був п’яний. Причому як чіп.

— Бачу, ви помітили: я трохи випив, — сказав іноземець гугнявою, але напрочуд грамотною англійською, вловивши сумніви Джо. — Припустімо, я влаштую в кімнаті бешкет. Будемо виходити з того, що я розіб’ю телевізор і дзеркало у ванній і мене знудить на шпалери. Таке бувало. Якщо я зараз внесу тисячу доларів, це покриє збитки? До того ж я можу напитися і до такої міри, що буду не в змозі здіймати ґвалт, заважати іншим постояльцям або виповзати в коридор.

— Вибачте, але цього тижня місць немає. Можливо…

— Ваш готель мені порекомендував Ґреґ із «Бурбон енд Біф». Він переказував привіт Джо. Це ви?

Джо зміряв його поглядом.

— Не змушуйте мене пошкодувати про це, — сказав він і простягнув йому ключ від кімнати номер 73.


— Hello?

— Привіт, Бірґіто, це Харрі. Я…

— У мене гості, Харрі, я зараз не можу говорити.

— Я лише хотів сказати, що й не думав…

— Послухай, Харрі. Я на тебе не злюся. Ніхто не постраждав. На щастя, людина, яку знаєш без року не тиждень, дуже вразити не може. Просто не хочу більше з тобою мати справи. Ясно?

— Ні. Не в тім…

— Я ж сказала, у мене гості. Бажаю вдало провести решту відрядження і повернутись у Норвегію цілим і неушкодженим. Бувай!

…

— Бувай.


Теді Монґабі не сподобалося, що Сандра на всю ніч пішла з тим поліцейським з Норвегії. Це пахло неприємностями. Тому, коли він побачив, як цей поліцейський, хитаючись і розмахуючи руками, йде до нього по Дарлінґхерст-роуд, його першим бажанням було ступити два кроки назад і зникнути в натовпі. Але цікавість узяла гору, і, схрестивши руки на грудях, він перепинив шлях дрейфуючому копу. Норвежець хотів обійти його, але Теді вчепився йому в плече:

— Вже не вітаєшся, друже?

Друг каламутними очима поглянув на нього.

— Сутенер… — мляво відреагував він.

— Сподіваюся, Сандра справдила надії, констеблю?

— Сандра? Секунду… Сандра була на висоті. Де вона?

— Увечері вільна. Але я можу запропонувати констеблеві дещо ще.

63