Нетопир - Страница 65

— Що сталося? — запитав Джо.

— Впав зі сходів. Усе гаразд. Треба просто прилягти.

Хоча Джо й не був лікарем, але за шумом під час дихання визначив, що одне-два ребра зламано. Діставши антисептичну мазь і пластир, він обробив найстрашніші рани постояльця і вклав йому в ніс вату. Він хотів ще дати знеболювального, але гість похитав головою:

— Painkilling stuff in ту room.

— Вам потрібний лікар, — сказав Джо. — Я зараз…

— Не треба лікаря. За годину-другу я буду в порядку.

— У вас щось не так з диханням.

— Уже давно. Астма. Дайте мені дві години полежати, і я піду.

Джо зітхнув. Він знав, що робить ще одну помилку.

— Не треба, — сказав він. — Вам потрібно більше двох годин. До того ж не ваша провина, що у нас у Сіднеї такі круті сходи. Вранці я до вас загляну.

Він провів гостя до кімнати, поклав на ліжко і стягнув з нього черевики. На столі стояли три порожні і дві неторкані пляшки віскі. Джо був непитущим, але багатий життєвий досвід переконав його, що з алкоголіками сперечатися марно. Він відкупорив одну пляшку і поставив на столик поряд з ліжком. Хлопець напевно прокинеться із страшним головним болем.

— Слухаю, «Кришталевий храм».

— Алло, я говорю з Марґарет Довсон?

— Speaking.

— Я зможу допомогти вашому синові, якщо ви скажете, що він убив Інґер Холтер.

— Що? Хто говорить?

— Друг. Покладіться на мене, місіс Довсон, інакше вашому синові буде непереливки. Розумієте? Це він убив Інґер Холтер?

— Що це? Розиграш? Хто така Інґер Холтер?

— Місіс Довсон, ви мати Еванса. В Інґер Холтер теж є мати. Лише ми з вами можемо допомогти вашому синові. Скажіть, що Інґер Холтер убив він! Чуєте?

— Я чую, що ви п'яні. Я телефоную до поліції.

— Скажіть це!

— Я кладу слухавку.

— Ска… Чортова сучка!

Коли Бірґіта увійшла до кабінету, Алекс Томарос сидів, відкинувшись на спинку крісла і заклавши руки за голову.

— Сідай, Бірґіто.

Вона сіла в крісло перед скромним письмовим столом Томароса, і Алекс скористався нагодою роздивитися її ближче. Бірґіта мала замучений вигляд. Чорні мішки під очима, засмучене, блідіше ніж звичайно обличчя.

— Кілька днів тому, Бірґіто, мене приходив допитувати один поліцейський. Іноземець, якийсь Ховлі. З розмови стало ясно, що він переговорив з однією чи кількома співробітницями і дістав інформацію… мм… особистого характеру. Звичайно, ми всі зацікавлені в тому, щоб убивство Інґер розкрили, але я просто хочу повідомити, що в майбутньому подібні заяви розцінюватимуться як… мм… зрада. Не варто зайвий раз нагадувати, що в наших складних умовах ми не можемо тримати персонал, якому не довіряємо.

Бірґіта мовчала.

— Сьогодні сюди телефонував чоловік, і я випадково підняв слухавку. Звичайно, він намагався змінити голос і говорити в ніс, але я впізнав акцент. Це знову був містер Ховлі, і запитував він тебе, Бірґіто.

Бірґіта скинула очима:

— Харрі? Сьогодні?

Алекс зняв окуляри.

— Ти знаєш, що подобаєшся мені, Бірґіто, і признаюся, я переживаю цей… мм… витік особисто. Я сподівався, що в майбутньому ми зможемо подружитися по-справжньому. Тож не роби дурниць, інакше ти все зіпсуєш.

— Він телефонував з Норвегії?

— Хотів би я сказати «так», але, на жаль, судячи із дзвінка, це була звичайнісінька місцева лінія. Ти знаєш, Бірґіто, мені приховувати нічого — в усякому разі, у цій справі. А їм більше нічого й не треба. Якщо ти будеш язиком піну збивати про все інше, Інґер це не допоможе. Ну, можу я на тебе покластися, Бірґіто?

— Про що «все інше», Алексе?

Він здивувався:

— Я думав, Інґер розповідала тобі. Як ми з нею їхали разом.

— Куди їхали?

— З роботи. Інґер здавалася мені дуже привабливою, і я був трохи нестриманим. Я просто хотів підвезти її додому і зовсім не збирався лякати. Але боюся, вона зрозуміла мій жарт аж надто буквально.

— Не розумію, про що ти, Алексе. Здається, ти й сам не розумієш. Харрі сказав, де він? Він передзвонить?

— Ей, ей, постривай. Ти називаєш цього хлопця просто Харрі, а коли я про нього заговорив, ти почервоніла. Що відбувається? Між вами щось є?

Бірґіта нервово перебирала руками.

Томарос перегнувся через стіл і простягнув руку до її волосся, але вона роздратовано відштовхнула його.

— Давай без цього, Алексе. Ти дурень, я завжди це говорила. Наступного разу, коли він зателефонує, не будь таким бевзем і запитай, як мені його знайти, гаразд?

Вона встала і, важко ступаючи, вийшла з кімнати.

Коли Лихач увійшов до бару «Крикет», він очам своїм не повірив. Стоячи за стійкою, Барроуз знизав плечима.

— Сидить уже дві години, — сказав він. — П’яний у дим.

У дальньому кутку за їх постійним столиком сиділа непряма причина того, що двоє його товаришів опинилися в лікарні. Лихач намацав біля стегна автоматичний пістолет 45-го калібру марки «Хеклер і Кох» — недавнє придбання — і попрямував до столика. Здавалося, хлопець спав, упираючись підборіддям у груди. На столику стояла напівпорожня пляшка віскі.

— Ей! — гукнув Лихач.

Голова поволі підвелася і нагородила його дебільною посмішкою.

— Я тебе чекав, — прогугнявила голова.

— Ти сів не за той столик, хлопче. — Лихач не ворухнувся.

У нього було ще багато справ — клієнти могли з’явитися коли завгодно, і Лихачу не хотілося, аби цей прибацаний плутався під ногами.

— Спершу ти повинен мені дещо сказати, — сказав хлопець.

— Чому «повинен»? — Лихач поклав руку на пістолет.