Нетопир - Страница 66


К оглавлению

66

— Бо ти тут торгуєш, бо ти тільки що увійшов і зараз тебе найлегше запалити, наркота у тебе із собою, і ти не хочеш, аби я обшукував тебе при свідках. Не рухайся.

Тільки зараз Лихач побачив браунінг «Хай-пауер», з якого хлопець спокійнісінько в нього цілився.

— Що тобі треба?

— Я хочу знати, як часто Ендрю Кенсинґтон купував у тебе наркотики і коли він робив це востаннє?

Лихач намагався зосередитися. Він терпіти не міг, коли в нього тицяють пушкою.

— У тебе диктофон із собою, копе?

Коп посміхнувся:

— Розслабся. Свідчення під прицілом не мають ваги. Найгірше, я тебе пристрелю.

— Добре, добре.

Лихач відчув, що пітніє. Він прикинув відстань до своєї кобури.

— Якщо про нього більше ні слуху ні духу, значить, він помер. Так що йому не зашкодить. Він остерігався, багато не брав. Приходив двічі на тиждень, купував по одному пакетику. Звичайний порядок.

— Коли він приходив востаннє до того, як зіграв з вами в крикет?

— Днів за три. Наступного дня повинен був прийти знову.

— Він коли-небудь купував в інших?

— Ніколи. Знаю напевно. Тут, так би мовити, питання довіри. До того ж він працював у поліції і добряче ризикував.

— Отже, він приходив сюди, коли мав потребу в наркотиках. Через кілька днів, якби не повісився, може, помер би від передозування. Це реально?

— Він же опинився в лікарні. Зрозуміло, що звідти він пішов через ломку. Може, у нього була заначка.

Коп утомлено зітхнув.

— Ти маєш рацію. — Він сховав пістолет і взяв склянку. — Одні безперервні «може». Чому не можна з усім цим покінчити, сказати: «Баста! Two and two are whatever it is and that's it». Повір, усім стало б легше.

Лихач потягнувся був до кобури, але передумав.

— А де тоді шприц? — пробурмотів коп, звертаючись до самого себе.

— Що? — запитав Лихач.

— На місці не знайшли шприца. Може, він спустив його в унітаз. Як ти сказав — остерігався. Навіть перед смертю.

— Хлюпни, — попросив Лихач і підсів за столик.

— Не угроб печінку, — сказав коп і дав йому пляшку.

15
Ерік Мюкланд, стрибок з парашутом і диван «рококо»

Харрі біг вузьким задимленим проходом. Оркестр грав так голосно, що навколо все аж тремтіло. Стояв кислий запах сірки, хмари висіли так низько, що Харрі черкав по них головою. Але крізь стіну шуму пробивався один звук: гучне клацання, яке ні з чим не сплутаєш. Клацання собачих зубів і дзвякання ланцюгів об асфальт. За ним мчалася зграя цепних собак.

Прохід стає все вужчим. Ось він біжить, тримаючи руки перед собою, щоб не застрягти між високими червоними стінами. Дивиться вгору. З вікон високо над ним виглядають чиїсь голови. Чоловічки у вікнах розмахують синіми і зеленими прапорами і співають під оглушливу музику:

— This is the lucky country, this is the lucky country, we live in the lucky country!

Харрі почув за собою несамовитий гавкіт і з криком упав. Темрява. На свій великий подив, Харрі не вдарився об асфальт, а продовжував падати. Напевно, попав у каналізаційний люк. Чи то Харрі падав дуже повільно, чи то колодязь був дуже глибокий, але він усе падав і падав. Музика вгорі звучала все тихіше й тихіше, а коли очі звикли до темряви, він побачив у стінках колодязя вікна, через які можна було дивитися на інших.

«Невже я пролечу всю землю наскрізь?» — подумав Харрі.

«Ви з Швеції», — сказав жіночий голос.

Харрі обернувся. Раптом спалахнуло світло і знову заграла музика. Він був на відкритому майданчику. Була ніч. На сцені за його спиною грав оркестр. Сам він стояв, повернувшись до вітрини — мабуть, магазину телевізорів, бо там стояло штук десять телевізорів і кожен показував свій канал.

— Теж відзначаєте Australian Day? — запитав знайомою мовою інший, чоловічий, голос.

Харрі обернувся. На нього, дружньо посміхаючись, дивилася парочка. Він відповів змученою посмішкою — значить, посміхатися він ще міг. А все інше? У підсвідомості вирувала революція, і зараз битва йшла за зір і слух. Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, що відбувається, але йому це погано вдавалося — його постійно бомбили спотвореною і часом безглуздою інформацією.

— А ми з Данії. Мене звуть Повл, а це моя дружина Гіна.

— Чому ви вирішили, що я зі Швеції? — почув Харрі власний голос.

Данці переглянулися.

— А ви не помітили, як говорили самі з собою? Дивилися на екран і міркували, чи пролетить Аліса землю наскрізь. І вона пролетіла, ха-ха!

— Ах, це! — Харрі не розумів, про що вони говорять.

— Зовсім не те, що наше свято літнього сонцестояння, так? Просто смішно. Феєрверки тріскотять, а в диму нічого не видно. Хтозна, може, від феєрверків спалахнув якийсь хмарочос. Ха-ха! Навіть тут пахне порохом. Це через вологість. Ви теж турист?

Харрі задумався. І думав, мабуть, дуже довго, бо данці, не дочекавшись відповіді, пішли.

Він знову обернувся до телевізорів. Пагорби у вогні на одному екрані, теніс — на другому. Пригоди за рік у Мельбурні, лісова пожежа, відкритий чемпіонат Австралії, десятилітній хлопчик в білому костюмі стає мільйонером, ціла родина стає бездомною. Ще Гру Харлем Брунтланд, норвезькі рибальські човни, синяво-чорні кити, що коли-не-коли випірнають на поверхню. І, ніби всього іншого недостатньо, — футбольний матч: збірна Норвегії проти якихось хлопців у білому. Харрі пригадав, що читав у «Сідней морнінґ ґеральд» про матчі між Австралією, Новою Зеландією і Норвегією. Раптом великим планом — Ерік Мюкланд на прізвисько Комар. Харрі засміявся.

— І ти тут, Комаре? — шепнув він у холодне скло. — Чи у мене глюки? Хочеш, пригощу ЛСД, Комаре?

66