Нетопир - Страница 43

Потім він розповів про Ондалснес, містечко в Ромсдалі, оточене високими горами, де було так гарно, що його мати часто говорила, ніби саме звідси почалося сотворіння світу. Бог так довго прикрашав Ромсдал, що решту світу довелося закінчувати під гарячу руку, щоб устигнути до неділі.

Про те, як одного раннього ранку в липні вони з батьком рибалили у фіорді, і про те, як він лежав на піску і вдихав запах моря, а над ним кричали чайки, і гори, ніби мовчазні й непохитні вартові, охороняли їхнє маленьке королівство.

— Мій батько з Лешаскуґа. Це маленьке селище в долині. З мамою вони познайомилися на сільських танцях в Ондалснесі. Вони часто говорили, що коли вийдуть на пенсію, поїдуть назад у Ромсдал.

Тувумба кивав і цмулив пиво. Харрі замовив ще одну склянку грейпфрутового соку. Але пити його вже не хотілося.

— Хотів би я розповісти тобі, звідки я родом, Харрі, але у таких, як я, немає чіткої прив'язки до місця або племені. Я виріс у халупці біля шосе неподалік від Брісбена. Ніхто не знає, з якого племені мій батько. Та його й запитати ніхто не встиг. А матері було все одно, з якого він племені, їй головне — наскребти грошей на питво. Вважається, що я муррі.

— А Ендрю?

— А він тобі не говорив?

— Що саме?

Тувумба знову розвернув руки долонями до себе. Між його очима пролягла глибока зморшка.

— Ендрю Кенсинґтон — людина без роду й племені. Ще гірша, ніж я.

Харрі не став розвивати цю тему, але після чергової порції пива Тувумба повернувся до неї сам.

— Може, Ендрю має розповідати про це сам, адже в нього було зовсім інше дитинство. Річ у тім, що він з тих аборигенів, які не знали родини.

— Тобто як?

— Довга історія. Почалося з того, що в декого совість була нечиста. З початку століття власті, що проводили певну політику стосовно аборигенів, відчували докори сумління за всі переслідування, яких зазнавав наш народ. Але добрі наміри не завжди ведуть у рай. Щоб управляти народом, треба його розуміти.

— А аборигенів не розуміють?

— Політика постійно змінювалася. Я, наприклад, з тих, кого силою загнали в міста. Після Другої світової війни власті вирішили, що політику треба міняти: не ізолювати корінних жителів, а постаратися їх асимілювати. І тому вони намагалися впливати на те, де ми живемо і навіть з ким одружуємося. Багатьох загнали в міста, щоб вони залучалися до європейської міської культури. В результаті сталася катастрофа. Аборигени вийшли на перше місце в статистиці за такими показниками, як алкоголізм, безробіття, розлучення, проституція, злочинність, насильство і наркоманія. You name it. Ми перетворилися на невдах в австралійському суспільстві.

— А Ендрю?

— Ендрю народився до війни. В ті роки власті намагалися «оберігати» нас, як якихось вимираючих тварин. Тому нас, наприклад, обмежували в правах на володіння землею або здобуття роботи. Але найбільша дикість полягала в тому, що власті могли забирати в матерів їхніх дітей, якщо існувала підозра, що батько — не абориген. Нехай у мене не найприємніші спогади про батьків, але в Ендрю нема й таких. Він своїх батьків ніколи не бачив. Немовлям його забрали і відвезли до притулку. Все, що йому відомо про матір, — те, що незабаром її знайшли мертвою на автобусній зупинці в Бенкстауні, за п’ять миль на північ від притулку. Ніхто не знав, ані як вона туди потрапила, ані від чого померла. Ім’я білого батька Ендрю йому не говорили, та він і сам не цікавився.

Харрі постарався укласти все це в голові.

— І це було законно? А як же ООН і Декларація прав людини?

— З цим стали рахуватися вже після війни. До того ж у такої політики були шляхетні цілі: оберігати культуру, не дати їй зникнути.

— А що стало з Ендрю потім?

— У школі помітили його таланти і відправили хлопця до приватної школи в Англії.

— Я думав, в Австралії геть усі поборники рівноправ’я і дітей не відряджають до приватних шкіл.

— Усе влаштувала і сплатила держава. Хотіли, щоб випадок Ендрю став світлою плямою в усій цій історії людських трагедій і болю. Коли він повернувся, то вступив до Сіднейського університету. Ось тоді він і закусив вудила. Став жорстоким, оцінки зіпсувалися. Я так зрозумів, у цей час він пережив нещасливе кохання: біла дівчина кинула його, бо її батьки були проти. Але Ендрю про це ніколи особливо не розводився. Так чи інакше, в його житті настала чорна смуга. І вона могла ніколи не закінчитися. Ще в Англії він навчився боксувати. Говорив, лише це допомогло йому вижити в школі-інтернаті. В університеті він знову зайнявся боксом, і коли йому запропонували вступити в команду Чайверса, він без жалю залишив навчання і Сідней.

— Я тут бачив, як він боксує, — сказав Харрі. — Навиків він ще не втратив.

— Бокс був для нього всього лише захопленням, і Ендрю хотів повернутися в університет, але успішним боксером уже зацікавилися газети, і він залишився в команді Чайверса. Коли він пройшов до фіналу чемпіонату Австралії, на нього навіть приїздили поглянути вербувальники боксерів з Америки. Але напередодні фіналу дещо трапилося. Це сталося у ресторані в Мельбурні. Хтось порадив Ендрю переспати з дівчиною іншого фіналіста, на ім’я Кемпбелл. З ним була дівчина-красуня з Північного Сіднея — згодом «Міс Південний Уельс». На кухні сталася бійка, в якій постраждали Ендрю, тренер Кемпбелла, вербувальник із США і ще один хлопець.

Коли Ендрю знайшли, він лежав головою в раковині. У нього була розсічена губа, порізаний лоб і вивихнутий зап’ясток. Про це ніде не повідомляли, але поповзли чутки, що Ендрю чіплявся до дівчини Кемпбелла. Ендрю відмовився від участі у фіналі, а потім його кар’єра пішла на спад. Звичайно, він ще іноді успішно виступав на рингу, але інтерес у газетярів пропав, а вербувальники більше не з’являлися.